Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
© Український переклад. Л. С. Танюк, 1991.
Канделора
Нане Папá, мнучи своїми ручиськами криси старої потертої панами, каже Канделорі:
— Тобі негоже… Ні. Послухай мене, люба. Це тобі негоже.
Канделора вмить скипає:
— А що мені гоже? Що? Лишитися з тобою? І конати тут від огиди й люті?
А Нане Папа спокійно, ще дужче мнучи свою панаму:
— Так, моя люба, лишитися… І не треба конати. Май терпіння… Ну поміркуй сама, твій Кіко…
— Я забороняю тобі так його називати!
— А хіба ти звеш його якось інакше?
— Саме тому й забороняю!
— Ну гаразд. Я гадав, тобі так приємніше. Ти хочеш, щоб я називав його бароном… Барон… Отже, барон любить тебе, моя Канделоро, і витрачає на тебе…
— Ах, витрачає на мене! Блазень! Мерзотник! Хіба він не витрачає на тебе куди більше?
— Дай договорити… Барон витрачається і на тебе, і на мене… Але зрозумій нарешті… Ну, тратить він на мене куди більше — і що? Розваж сама. Виходить, тебе він цінує лише остільки, оскільки на тебе падає відблиск моєї слави. Сподіваюсь, цього ти не будеш заперечувати?
— Відблиск твоєї слави? — знову кричить Канделора, заходячись од ненависті. — Відблиск, та не той…
Вона піднімає ногу й показує йому черевичок.
— Ганьба! Ганьба! Ганьба! На мене падає!
Нане Папа всміхається й відповідає так само розважно:
— О ні, вибач. Коли вже йдеться про ганьбу, то падає вона на мене. І в цьому весь смак, повір мені, Лоретто. Якби я не був твоїм чоловіком і, головне, якби ти не жила зі мною, під цим гостинним дахом, куди й подівся б для них увесь твій чар! Всі вони можуть приходити сюди безкарно й віддавати тобі належне. І, скажімо відверто, що більше ти мене ганьбиш, то більше це їх тішить. Без мене ти, Лоретто Папа, відразу станеш нікчемною іграшкою, не дуже коштовною і доволі небезпечною, на які твій Кіко… твій барон не захоче витрачатися… Що з тобою? Ти плачеш? Та припини… я пожартував…
Нане наблизився до Канделори й хотів був ніжно поплескати її по щоці, проте Канделора враз перехопила його руку і, хижо вишкіривши зуби, вп’ялася в неї: лютуючи, вона довго не відпускає руки, все дужче й дужче зводячи щелепи.
Зігнувшись і намагаючись тримати руку зручніше, на рівні її вуст, Нане так само шкірить зуби, але це тільки гримаса болю, від якого він стає блідий мов полотно.
Погляд його щодалі гострішає, очі блищать.
Потім, — о насолода! — Канделора розціплює зуби, але одразу ж Нане пронизує такий біль, наче руку йому припекли залізом.
Він мовчить.
Поволі він піднімає рукав піджака, але рукав сорочки не піддається: полотно глибоко ввійшло в живе м’ясо. На білому рукаві червоніє пляма — два закривавлені півкола, сліди міцних зубів Канделори, всі вони відбилися тут. Спробуй тепер відгорни сорочку! Нарешті бідолашному Нане, блідому й усміхненому, вдається це зробити. На руку й глянути страшно. Кривава роз’ятрена рана, всередині тканина вже почорніла.
— Бачиш? — питає Нане, показуючи їй руку.
— Отак би я вигризла твоє серце! — гарчить Канделора, коцюрблячись на лаві.
— Знаю, — каже Нане. — Саме це твоє бажання має тебе переконати, — і переконає, будь певна, що тобі не слід нікуди від мене йти. Отож зніми свого капелюшка. Треба зробити пов’язку з йодом, щоб не було зараження крові. Принеси мені карболову вату і бинт. Вони там, Лоретто, у правій шухляді мого письмового столу, друга згори. Я знаю, ти належиш до звірят, які кусаються, і саме тому тримаю напохваті все потрібне для першої допомоги.
Канделора піднімає його руку і зазирає йому в очі, потім скоса кидає погляд на рану.
В очах у Нане — любов і захват.
Канделора — це диво кольорів і форм, зухвалий виклик його мистецькому баченню, він щоразу відкриває в ній щось нове, несподіване.
Цієї полуденної пори, тут, у саду невеличкої вілли, під пекучим, майже рудим серпневим сонцем, яке покреслило сад різкими тінями, вона його справді лякає. Лише сьогодні вранці вона повернулася з морських купань, засмагла на сонці, просякнута сіллю, і в її ясних припалених очах, видовженому підборідді й рудому вигорілому волоссі є щось від любострасної кози. Платтячко з блакитного газу, щільно облягаючи її пропечене жарінню тіло, аж тріщить на ній і, здається, може репнути за кожним порухом її міцних стегон і дужих рук, з яких подекуди облупилась шкіра.
Ну та й кумедне ж у неї платтячко!
Канделора годинами плавала голою в морі, гола смажилась на пустельному пляжі, посипаючи тужаве тіло розпеченим піском, відчуваючи босими ногами приємний доторк морського шумовиння! То чи може тепер оце блакитне платтячко прикрити її справді зухвалу голизну? Накинуте лише про людське око, воно надає їй справді куди непристойнішого вигляду, аніж якби вона була зовсім гола.
Розлючена Канделора несподівано ловить на собі закоханий погляд чоловіка і мимоволі самовдоволено всміхається. Втім, усмішка одразу поступається місцем виразові ненависті. Обличчя кривиться, і, вибухнувши риданням, Канделора біжить геть, до вілли.
Нане Папа проводжає її довгим поглядом і, сам того не помічаючи, кривить обличчя в лукавій посмішці. Потім дивиться на поранену руку, яку боляче напекло сонце, і раптом відчуває, що і йому кортить заплакати.
А й справді нелегко такого задушливого серпневого полудня зненацька відчути ввесь тягар життя, бридкого й ганебного, відчути жалість до самого себе, і, обливаючись потом, думати про той нестерпний тягар, яким тиснуть на душу ганьба і сором.
У цьому саду, покресленому різкими тінями, під сяєвом сліпучого сонця, Нане Папа раптом відчуває (і це відчуття гнітить його, дратує і майже страхає!) присутність безлічі німих свідків його ганьби, що ніби заклякли перед ним в осудливому подиві — це височенні акації, оточений штучними скелями басейн, зелене дзеркало стоячої води, лави…
Чого вони чекають?
Адже він може рухатись, може навіть піти звідси. Та що за мара? Йому раптом починає ввижатися, що всі ці непорушно застиглі речі глузливо стежать за ним звідусіль, і не просто стежать, а в’яжуть його по руках і ногах якимись своїми зловорожими чарами, і таємниця тих чарів саме в їхній жахливій непорушності. І тоді він усвідомлює всю марність, безглуздість і просто кумедність своєї думки про втечу, зникнення.
Цей сад — прикмета розкошів барона Кіко. Він, Нане Папа, живе тут майже півроку, і лише вранці відчув непереборну потребу самому вдивитись і змусити глянути Канделору на їхню спільну ганьбу у
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання», після закриття браузера.