Читати книгу - "Драматичні твори"

Паша — куховарка в

Офіціант.

ДІЯ ПЕРША

Середина хати багатого козака. Дивам турецький, два крісла, віденські стільці, дзеркало, столи, закриті гарнішії скатерками, біля дивана великий домашній килим, на помості під задньою стіною гарна кована скриня, під другою — шафа з книгами.

ЯВА І Явдоха і Тетяна.

Тетяна (розглядає. По хвилі). Гарно. Тут буде Михайло спати, а Пєтю ми покладем у себе. От і все... Кінчай же, моя голубко, приборку та приходь у стару хату — поможеш варити обід, бо на Василину мала надія, нічого не тяме: ні спекти, ні зварить! І чому їх там учать, у тих гімназіях?.. Не знаю, куди пішов старий; ти не бачила?

Я вдох л. Вони з Карпом пішли подивитись на сінокос.

Тетина. Якщо сюди зайдуть, то скажи, моя дитино, о.тімчоиі, щоб він не бавився,— нехай їде на вокзал, бо вже і ‘ К о |) о при Гіде поїзд.

М м /і о х а. Та де там, мамо, скоро! Ще рано! Поїзд при-' * * і ■' II другій годині.

І ггяна. Краще нехай він підожде на вокзалі,, ніж майні, діти його ждать. Я ж піду. (На порозі.) Приходь же, мои голубко, мерщій. (Вертається.) Бор од буде а курятиною, смажене порося, вареники, запечені в сметані, і кисіль... Як ти думаєш,, може, ще що прибавити?

Я вдох а. Доволі, мамо; хіба Петро і Михайло1 з голод-, ного краю?

Тетяна. Вони ж, мої соколи, учені, пани; треба приняти їх гарно.

Я вдоха. Хоч би вони були й генерали, так все одно ваші діти.

Тетяна. То-то ба й є, що генерали... Ми прості, а вони будуть- генерали... Мати божа, як радісно! Я ж піду.., Зараз Пархим заколе порося... а яке, дочко, заколоти: чи чорне, чи біле?

Я в д о х а. Нехай біле — легше патрать.

Тетяна. І справді. А двох курей на борщ, доволі?

Я вдох а. Доволі, одної, мамо! Кури ситі,, та ще салом гарно засмажимо, то й буде такий борщ, якого вони нігде не їли!

Тетяна. Ну, добре! (Іде, вертається.) Ще ж печериці є, спасибі, Карпо достав. Чи ти не пам’ятаєш, як Михайло їх робив?

Я вдох а. Мілко посікти і, скілько печериць, стілько й цибулі насікти, змішать, та з маслом і сметаною запекти; а як будуть готові, тоді вбить три крашанки.

Тетяна. Так, так! Михайла чудово їх робить. (Іде.) Приходь- же! (Вийшла.)

ЯВА її

Я п д п х а і Вас гг л и п а.

Ям доха, тіпаючи тихиігжо пісню, дог гас з скрипі і стелить на стінку турецького дивана гарний рушник, а пославши, виходить до середніх дверей, любується. Входе тихо Василина і стає поруч з нею.

Я в доха. Ай!

Василина. Ха-ха-ха! Як у тебе гарно!

Я в д о х а. Ти все на штуках, увійшла так, що я й не чула!

Василина. Ми у гімназії раз у раз вигадували які-небудь фиглі, щоб посміятись. Особливо на уроках

старенького Скруфе!.. Бідний старенький, що тілько він терпів від нас, аж жаль тепер!

Я вдоха. І отакі здоровулі, як ти, пустували?

Василина. Атож!

Явдоха. Я б на місці того старенького приходила з трійчаткою, та якби одлупцювала од ну-другу, то перестали б пустувать!

Василина. Ото яка ти сувора! Не дай бог, щоб такі були учителі: дитячі жарти, щоб посміятись трохи, та й годі, а ти зараз лупцювать. (Розглядає рушник.)

Явдоха. Хіба ви діти? Такі дівулі, що заміж пора!

Василина. Заміж?! Ха-ха-ха! Ти думаєш, що там так, як на селі: всі тілько про заміж думають... А гарний який рушник! Тілько мені не подобається чорне з червоним. Якби замість чорного синє, то й очей би не одвів.

Явдоха. А я люблю чорне з червоним.

Василина (роздивляється і без слів, одним голосом, тихенько виспівує популярний мотив із опери). Ні, чорне смуток наганя, а синє — веселить око! (Наспівує веселе із оперетки.)

Явдоха. Тут і чорне, і червоне рядком, як смуток і радощі ідуть рядком в житті!

Василина (підспівує веселий мотив). Я люблю тілько веселе! Цур йому, тому смуткові!

Явдоха. Мало яких дурощів чоловік не любить?.. А якби не було смутку в житті, то люде не знали б ні веселощів, ні радощів! Тільки через те, що смуток є, радощі та веселощі любі чоловікові.

Василина. Може, може! І справді, якби цілий день раз у раз співати та танцювати, то, мабуть би, обридло! Єй-богу, Явдохо, ти філозоф!

Явдоха. Що то ще за філозоф, скажи, будь ласка? Я чула це слово не раз від свого Карпа.

Василина. Та цур йому!.. Я не вмію розказать. (Підспівує.)

Явдоха. Отакої!.. Училась вісім літ і не знаєш, що то за філозоф!, Навіщо ж говорить, коли не знаєш?

Василина. Та це трудно розказать... це... це... Як би тобі сказать?.. Ну, такий дуже розумний, мудрий чоловік!

Явдоха. А я думала, що це дурень! Терпіть не можу таких слів, що не можна знати, що воно!.. Карпо як скаже іноді таке слово, то я аж сердюсь. Не говори, будь ласка, мені учених слів!

Василина. Ну, добре, добре! Я й сама їх мало знаю. (Підспівує веселе.)

Явдоха. Чого це ти сьогодня на одній ніжці скачеш?

Василина. Мені так весело, так весело, що приїдуть учені, інтелігентні брати...

Явдоха. От ти і знову вперла якесь слово, що й не виговорю! Будь ласка, не говори таких слів, бо я їх терпіть не можу.

Василина (сміючись, цілує Я вдоху). Не буду, не буду!

Явдоха. Коли учений чоловік отакі слова говорить простій людині, то він дурень!.. От мені подобається Іван: він ніколи таких слів не говоре.

Василина. Бо не зна!.. Недоучка! Чотири місяці, кажуть, лежить і за холодну воду не візьметься.

Явдоха. Щось дума. А він розумний і добрий! Мало говорить, а розумний.

Василина. Де там!.. Лінивий, зовсім не учився... От брати Михайло, Петро — учені, а як учені, то й розумні.

Явдоха. Ти цього не говори. Карпо каже, що на світі багато є учених дурнів.

Василина. Не повірю, щоб учений був дурень!.. От у тебе гарно тут, як у віночку. Хата нова, три кімнати, комора і пекарня; а у нас хата старомодня, на дві половини, стеля низенька, долівку треба мазати мало не щодня, а тато не хотять нової ставити.