Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

втечі. Якось вона залізла на горище, відшукала там отвір і вставила в нього відбите горлечко від пляшки. Ця проста конструкція за найменшого вітерцю видавала моторошні тужливі звуки, які часом переростали у завивання. Марновірні люди і справді могли подумати, що це стогне і завиває якийсь мученик. Ці звуки іноді долинали навіть до невільницького селища. Стара легенда про привида тієї нещасної воскресла. У маєтку запанував страх, і хоча у присутності Легрі ніхто не насмілювався про це і обмовитися, загальна тривога наростала. Він відчув, що вже й сам боїться навіть наближатися до сходів, які вели на горище.

Безбожники — найбільш забобонні дурні. Справжні християни вірять у мудрого владику, тому життя їхнє світле, осяяне надією і спокоєм. Християнин знає: те, чого він не розуміє — теж Боже творіння, отже, не становить небезпеки. Але ті, хто у своїй душі скинули Господа з престолу — не знають спокою. Для них життя — це лише обмежений час від народження до смерті, сповнений страхом, хаосом і непотрібною метушнею.

Том своїм способом життя сколихнув усі страхи Легрі Саймона. Його молитви, гімни, а головне, вчинки свідчили про те, що колись йому доведеться відповідати за своє грішне життя. Але замість того, щоб змінити себе на краще, він став ще гіршим. Чомусь у світі так: хороших релігія облагороджує, а із поганих, довівши їх до відчаю, робить втілення зла.

До того ж на Легрі величезний вплив мала Кассі. Здавалося б, все має бути навпаки: він господар, а вона — рабиня, хоч і особлива. Він прекрасно розумів, що вона в усьому від нього залежить, а все одно ставився до неї насторожено. Мабуть, така природа взаємин між сильною і слабкою статями. Навіть найжорстокіший із чоловіків не зможе довго жити з жінкою, яка не становить для нього таємниці, не має ніякої влади над ним. Коли Легрі купив Кассі, вона ще не до кінця втратила свою жіночу і людську гідність. Це вже під його владою вона огрубіла і здичавіла. Довгі роки підневільного життя, розлука з дітьми, приниження і відчай висушили її колись благородну, тонку душу, і в ній розгорілися темні загрозливі пристрасті. Легрі дедалі гірше знущався над нею, і разом із тим ріс його страх. Так, він боявся цієї жінки.

Вплив Кассі на Легрі посилився ще й тому, що вона дійшла до межі безумства. Тепер важко було зрозуміти, чи вона знаходиться в нормальному стані — чи саме зараз в її душі бушує ураган. Тепер кожне слово, вимовлене нею, кожен вчинок набували особливого значення.

Десь через два дні після розмови зі своєю невільницею Легрі сидів у вітальні біля каміна. Ніч видалася неспокійна — надворі була гроза. Віконні шибки тремтіли, ставні гримали, в трубі щось завивало, ухкало, з каміна час від часу вривалися до кімнати клуби диму. Дуже незатишно було навіть у хаті. Легрі години зо дві щось рахував, потім читав газету, а Кассі увесь цей час мовчки сиділа в кутку і не зводила похмурого погляду з вогню. Нарешті Легрі відклав убік газету і пороззирався на всі боки, думаючи, чим би то зайнятися, щоб швидше минув цей неприємний вечір. На очі йому потрапила книга (не випадково), за читанням якої він застав Кассі, коли повернувся додому увечері. Це було дешеве, проілюстроване без смаку видання — збірник страшилок про криваві вбивства, привидів і духів.

Легрі підсміювався, фиркав, але відірватися від цієї книжечки не міг. Він читав сторінку за сторінкою, аж поки його нерви не здали — він пожбурив її на підлогу.

— Ти ж не віриш в усі ці нісенітниці про привидів, еге ж, Кассі? — запитав він, розгрібаючи щипцями вуглинки у каміні. — Ти ж розумниця. Ну просто сором боятися шуму на горищі.

— Що тобі до того, у що я вірю, а в що ні? — похмуро відповіла Кассі.

— Коли я плавав, були охочі залякати мене подібними брехнями. Та я в це не вірю, — вів Легрі далі. — Це все вигадки хворобливої уяви.

Кассі мовчала, лише поблискувала на нього зі свого темного кутка тим вогником у очах, від якого Легрі завжди ставало моторошно.

— Сама подумай, що там може бути на горищі? Пацюки, кажани… Ну, ще вітер гуляє. Пацюки іноді зчиняють такий тарарам, наче там слони гарцюють… Я пригадую, що вони витворяли у нас у трюмі. А вітер! Тут великий простір для фантазій!

Кассі розуміла, що своїм загадковим виглядом зводить Легрі з глузду, і навмисно продовжувала мовчати, поїдаючи його поглядом.

— Ну чому ти мовчиш? — не витримав Легрі, — Скажи хоч слово!

— Скажу, коли просиш. Так от, хіба можуть пацюки відчиняти двері, замкнені на ключ і підперті кріслом? А спускатися сходами з горища? — заговорила Кассі притишеним голосом. — А потім підкрадатися до ліжка… Дедалі ближче, ближче… І торкатися тебе рукою… Ось так! — І Кассі торкнулася своєю холодною, як лід, долонею до його руки.

Легрі відсмикнув руку і увесь аж стрепенувся.

— Що ти верзеш?! Такого не може бути!

— Звісно, не може! Я хіба казала, що це було? — мовила Кассі зі зневажливою усмішкою.

— Кассі… Зізнавайся негайно: ти щось бачила?

— Нічого у мене не питай. Просто переночуй у моїй колишній спальні й дізнаєшся усе сам, якщо вже ти такий безстрашний герой!

— Воно що, спускається із горища?

— «Воно»? Що ти маєш на увазі?

— Та ти сама щойно сказала…

— Нічого я не казала! — перервала його Кассі.

— Я сам усе перевірю! Цієї ж ночі. Заряджу пістолети і…

— От і перевір! — сказала Кассі. — Лягай спати у моїй кімнаті, стріляй у темряву… А я подивлюся, чим це все скінчиться.

Легрі тупнув ногою і брутально вилаявся.

— Не треба лихословити, — сказала Кассі, — хто його знає, хто може це почути й прийняти на свій рахунок… Ану цить! Що це?

— Що? — прошепотів Легрі, тремтячи від голови до п’ят.

Старий голландський годинник, який стояв у одному з кутків, пробив дванадцять разів.

Легрі чув це щодня і щогодини. Чому ж тепер він закляк, охоплений жахом. А Кассі не зводила з нього злостивого погляду і вголос лічила удари. Коли вибило дванадцять, вона сказала:

— О, північ! Зараз почнеться… — Кассі підійшла до дверей, відчинила їх і завмерла на порозі, прислухаючись. — Ось, ось!.. Що це?

Легрі взяв підсвічника, запалив свічку і підійшов до дверей.

— Це вітер, — пробурмотав він. — Чуєш, як завиває?

— Ходи-но сюди, Саймоне, — прошепотіла Кассі, беручи його за руку і заманюючи за собою до сходів на горище. — А це що таке,