Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Най згорнув записник і, втупившись очима в заарештованого, помітив, як набрякли в того жили на скроні.
— То як, Діку?
— Що?
— Чи їхали б ми в таку далечінь, щоб розмовляти про якісь там чеки?
— Іншої причини я не знаю.
Малюючи кинджал на обкладинці свого записника, Най спитав:
— А скажіть, Діку, чи відомо вам щось про вбивство сім’ї Клаттерів?
Згодом він написав в офіційному звіті про допит: «Заарештований помітно змінився на обличчі. Він зблід, очі його забігали».
— Е ні! — сказав Гікок.— Це ви облиште. Ніякий я вам не вбивця.
— Вас запитали,— нагадав йому Най,— чи знаєте ви про вбивство Клаттерів?
— Можливо, щось і читав про це,— відказав Гікок.
— Мерзенний злочин. Мерзенний і підлий,— мовив Черч.
— І майже бездоганний,— докинув Най.— Але ви, Діку, припустилися двох помилок. По-перше, залишили свідка. Живого свідка. Він виступить у суді. Стане перед присяжними й розкаже їм, як Річард Гікок і Перрі Сміт зв’язали чотирьох безпорадних людей, позатуляли їм роти, а тоді по-звірячому вбили.
Обличчя Гікока спалахнуло.
— Живий свідок? Не може такого бути!
— Бо ви гадаєте, що позбулися всіх?
— Я сказав: облиште! Нема чого пришивати мені якесь кляте вбивство. Чеки. Дрібні крадіжки. Але я вам не вбивця!
— Тоді чому ви брешете? — роздратовано спитав Най.
— Я сказав саму правду.
— Дещо. Але не все. От хоч би щодо суботи чотирнадцятого листопада. Ви кажете, що того дня після обіду їздили до Форт-Скотта.
— Так.
— А коли приїхали туди, пішли на пошту.
— Так.
— Щоб дізнатись адресу Смітової сестри.
— Атож.
Най підвівся, зайшов за стілець, на якому сидів заарештований, і, поклавши руки на спинку стільця, нахилився так, наче хотів щось сказати Гікокові на вухо.
— У Перрі Сміта немає ніякої сестри у Форт-Скотті,— мовив він.— І ніколи не було. А пошта там по суботах працює тільки зранку.— Тоді додав: — Подумайте, Діку. На сьогодні досить. Ми ще поговоримо з вами.
Коли Гікока вивели, Най і Черч перейшли коридор і стали дивитись у спостережне вічко другої камери, як допитують Перрі Сміта, хоч нічого й не чули. Най уперше побачив Сміта і здивовано розглядав його ноги — такі короткі, що малі, наче в дитини, ступні майже не торкалися підлоги. Обличчя заарештованого, в якому індіанська смаглявість поєдналася з грубуватими ірландськими рисами, і його цупке темне волосся нагадували Наєві гарну Смітову сестру, місіс Джонсон. Але цей масивний, непропорційно збудований хлопчик-мужчина був негарний. Він раз по раз облизував губи, і рожевий кінчик його язика вистромлявся й зникав, мов у ящірки. З того, як він спокійно й рівно затягувався сигаретою, Най дійшов висновку, що він ще «темний», тобто нічого не знає про справжню мету розмови.
Най не помилився. Дьюї й Данц, досвідчені слідчі, терпляче, крок за кроком, скеровували розповідь заарештованого на події останніх сімох тижнів, тоді обмежили його спогади двома критичними днями — суботою і неділею, 14 і 15 листопада. І тепер, витративши три години на підготовку, підійшли нарешті до суті справи.
Дьюї сказав:
— Отже, що ми маємо, Перрі? Коли вас достроково звільнювали, ви дали слово ніколи не повертатися до Канзасу.
— Соняшниковий штат! Усі очі за ним виплакав.
— А коли так, то чого ви туди поїхали? На те мала бути якась особлива причина.
— Я вже вам сказав. Поїхав навідати сестру. Забрати в неї свої гроші.
— Авжеж, А й забув. Сестру, яку ви з Гікоком шукали у Форт-Скотті. Перрі, скільки миль від Канзас-Сіті до Форт-Скотта?
Сміт похитав головою. Він не знав.
— Ну, а скільки часу ви туди їхали?
Сміт мовчав.
— Годину? Дві? Три? Чотири?
Заарештований сказав, що не пам’ятає.
— Ну звісно, не пам’ятаєте. Бо ви ніколи в житті не були у Форт-Скотті.
Досі жоден з детективів не піддав сумніву ані слова із Смітової розповіді. Він засовався на стільці й облизав губи кінчиком язика.
— Усе, що ви тут казали,— неправда. Ви ніколи й близько не були у Форт-Скотті. Не брали ви ніяких дівчат і не возили їх до мотелю...
— Возили. Я не брешу.
— Як їх звали?
— Я не питав.
— Ви й Гікок провели з ними ніч і не спитали, як їх звуть?
— То були просто повії.
— Тоді скажіть нам назву мотелю.
— Спитайте в Діка. Він знає. Я ніколи не запам’ятовую таких дрібниць.
Дьюї обернувся до свого помічника.
— Кларенсе, гадаю, час уже з’ясувати Перрі ситуацію.
Данц нахилився над столом. Він типовий важковаговик з прихованим зарядом невичерпної енергії. Але очі в нього ліниві й наче сонні. Говорить він спроквола, розтягуючи слова, з виразним західним акцентом.
— Так, сер,— мовив він.— Мабуть, час.
— Слухайте уважно, Перрі. Зараз містер Данц розкаже вам, де ви насправді були в ту суботу вночі. Де були й що робили.
Данц сказав:
— Ви вбивали сім’ю Клаттерів.
Сміт не озвався ані словом і почав терти коліна.
— Ви були в Голкомбі, штат Канзас. У домі містера Герберта Вільяма Клаттера. А перед тим як піти, вбили всіх, хто там був.
— Ні. Ніколи...
— Що «ніколи»?
— Я ніколи не чув такого прізвища... Клаттер...
Дьюї назвав його брехуном, а тоді викинув козиря, про який четверо детективів умовилися заздалегідь. Він сказав:
— У нас є живий свідок, Перрі. Ви, хлопці, його недогледіли.
Минула ціла хвилина. На превелику радість Дьюї, Сміт мовчав. Адже невинний неодмінно спитав би, хто цей свідок, і хто такі Клаттери, і чому саме на нього впала підозра,— в кожному разі, сказав би що-небудь. Але Сміт сидів мовчки, стискаючи руками коліна.
— Ну, Перрі?
— Чи нема у вас аспірину? В мене забрали аспірин.
— Вам погано?
— Ноги болять.
Було пів на шосту. Дьюї, зумисне раптово, припинив допит.
— Ми повернемось до цього завтра,— сказав він.— До речі, знаєте, який завтра день? День народження Ненсі Клаттер. Їй минуло б сімнадцять років.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем», після закриття браузера.