Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— У четвер.
— А коли ви поїхали до Форт-Скотта?
— У суботу.
— Тобто чотирнадцятого листопада.
Гікокові очі насторожено спалахнули. Його видимо здивувало, звідки це Черч так точно знає число. Та збуджувати в нього підозру було ще рано, і детектив квапливо спитав:
— О котрій годині ви виїхали?
— Після обіду. Ми трохи опорядили мою машину, а потім зайшли перекусити до кафе «Вест-Сайд». Мабуть, десь близько третьої.
— Близько третьої... Смітова сестра чекала на вас?
— Ні. Розумієте, Перрі загубив її адресу. А телефону в неї не було.
— То як же ви думали знайти її?
— Довідатись на пошті.
— І довідались?
— Перрі ходив. Йому сказали, що вона переїхала. Нібито до Орегону. Але нової адреси не залишила.
— Уявляю собі ваше розчарування. Адже ви сподівались одержати такі великі гроші.
— Ну звісно... Ми ж уже твердо надумали їхати до Мексіки. Інакше я нізащо не поліз би в оту халепу з чеками. Але я сподівався... слухайте, я кажу щиру правду... Я думав, коли ми потрапимо в Мексіку й почнемо заробляти гроші, то я зможу розплатитися. За оті чеки.
Слово взяв Най.
— Стривайте, Діку...— Най невисокий на зріст, гарячкуватий, йому нелегко тримати себе в руках; язик у нього гострий і відвертий.— Я хотів би ще трохи спинитися на вашій поїздці до Форт-Скотта,— обережно почав він.— Коли ви дізналися, що Смітова сестра там уже не живе, як ви вчинили далі?
— Погуляли по місту. Випили пива. Тоді поїхали назад.
— Тобто додому?
— Ні. До Канзас-Сіті. Спинилися в заїзді «Зесто». З’їли по біфштексу. Потім подалися до Вишневого ряду.
Ні Най, ні Черч не знали, що таке Вишневий ряд.
— Ви жартуєте? — здивувався Гікок.— Та його ж з пав кожен канзаський полісмен!
Коли обидва детективи підтвердили свою необізнаність, він пояснив, що це паркова алея, де завжди прогулюються «професіоналки». Тоді додав:
— Але чимало й аматорок. Медсестри, секретарки. Мені там не раз добряче щастило.
— Ну, а того вечора як? Пощастило?
— Не сказав би. Довелося підчепити по звичайній шльондрі.
— Як їх звали?
— Мілдред... А другу, ту, що була з Перрі, здається, Джоан.
— Опишіть їх.
— Мабуть, вони були сестри. Обидві біляві. Пухкенькі... Я не дуже добре пам’ятаю. Ми, розумієте, купили пляшку «Цвіту помаранчі»,— це горілка з апельсиновим соком,— і я трохи захмелів. Почастували й дівчат, а тоді повезли їх до «Веселої гавані». Ви, певне, й про «Веселу гавань» не чули?
Ні, вони не чули.
Гікок усміхнувся й знизав плечима.
— Це по дорозі на Блу-Рідж. Вісім миль на південь від Канзас-Сіті. Такий собі мотель з нічним клубом. Платиш десять доларів і дістаєш ключ від окремої хатинки.
Він описав будиночок, у якому вони вчотирьох нібито провели ніч: два широких ліжка, старий рекламний календар на стіні, радіо, що його можна послухати, лише заплативши двадцять п’ять центів... Його спокійна, детальна розповідь вразила Ная — адже хлопець, безперечно, брехав. А що, як ні?.. Чи то від грипу й температури, чи то від раптового сумніву, Ная нараз пройняв холодний піт.
— А вранці ми прокинулися й побачили, що вони обікрали нас і вшились,— провадив далі Гікок.— Ну, з мене вони не дуже поживилися. А от у Перрі забрали гаманця — там було щось сорок чи п’ятдесят доларів.
— Що ж ви зробили?
— А що було робити?
— Могли заявити в поліцію.
— Ха! Заявити в поліцію! Наче ви не знаєте, що достроково звільненим не можна випивати. Ані зустрічатися ні з ким із колишніх...
— Ну гаразд, Діну. Отже, маємо вже неділю. П’ятнадцяте листопада. Розкажіть нам, що ви робили того дня, відколи покинули «Веселу гавань».
— Ми поснідали в придорожній закусочній біля Хеппі-Гілла. Тоді поїхали до Олейта, і я залишив Перрі в готелі, де він спинився. Здається, це було десь близько одинадцятої. Потім поїхав додому й пообідав зі своїми. Як завжди в неділю. Потім дивився телевізор — передавали баскетбол чи, може, футбол. Я страшенно стомився.
— Коли ви зустрілися зі Смітом після того?
— У понеділок. Він прийшов до мене на роботу. До автомайстерні Боба Сендза.
— Про що ви розмовляли? Про Мексіку?
— Атож, ми не облишили свого наміру. Хоча й не дістали грошей, на які сподівалися там влаштуватись і пристати до якогось діла. Але нам дуже хотілося поїхати, і ми розважили, що варто ризикнути.
— Щоб знову сісти в Ленсінг?
— Та, розумієте, ми про це й не думали. Адже ми не збиралися повертатись до Штатів.
Най, занотовуючи щось у записник, сказав:
— Другого дня після чекової афери, тобто двадцять першого листопада, ви і ваш товариш Сміт зникли. То прошу вас, Діку, розкажіть, де ви були від того дня й аж до моменту, коли вас заарештували в Лас-Вегасі. Коротенько, в загальних рисах.
Гікок свиснув і завів очі догори.
— Ого! — мовив він, а тоді, напруживши свою надзвичайну пам’ять, почав розповідати про їхню довгу дорогу — про оті майже десять тисяч миль, що їх вони з Перрі покрили за останні півтора місяця. Він говорив годину й двадцять п’ять хвилин — від двох п’ятдесяти до чотирьох п’ятнадцяти,— називаючи автостради й готелі, мотелі, річки, міста й містечка, так що Най ледве встигав записувати всі ті нескінченні назви: Апаче, Ель-Пасо, Корпус-Крісті, Сантілло, Сан-Луїс-Потосі, Акапулько, Сан-Дієго, Даллас, Омаха, Світвотер, Стілвотер, Тенвілл, Таллахассі, Нідлс, Майямі, готель «Нуево Уолдорф», готель «Сомерсет», готель «Сімон», мотель «Ероухед», мотель «Черокі» й безліч інших. Він назвав прізвище чоловіка, якому продав свій «шевроле» 1949 року, й признався, що вкрав в Айові, новішу машину. Описав людей, з якими він і його товариш зустрічалися під час своїх мандрів: багату й похітливу вдову-мексіканку, німецького «мільйонера» Отто, двох «паршивих» негрів-боксерів у «паршивому» ліловому «кадилаку», сліпого власника розплідника гримучих змій у Флоріді, немічного діда з онуком та багатьох інших. А закінчивши, згорнув руки й задоволено всміхнувся, ніби чекав похвали за свою щиру, жваву й дотепну розповідь.
Але Най ще не встиг занотувати його останні слова й швидко водив пером по паперу, а Черч ліниво постукував кулаком об долоню й байдужно мовчав. Аж раптом він сказав:
— Гадаю, ви знаєте, чому ми тут.
Гікок підібгав губи й випростався на стільці.
— Мабуть, ви розумієте, що ми не стали
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем», після закриття браузера.