read-books.club » Фентезі » На лезі клинка 📚 - Українською

Читати книгу - "На лезі клинка"

140
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "На лезі клинка" автора Джо Аберкромбі. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 127 128 129 ... 159
Перейти на сторінку:
молодості. Вигадливий був здоровило. Він рушив тими сходами з десятком дужих роботяг, які мали при собі зубила, молотки, кирки і так далі, розказуючи нам, як він збирається вломитись у Будинок і винести звідти скарби абощо. Не минуло і п’яти хвилин, як вони повернулися, не кажучи ні слова і виглядаючи так, наче побачили привида.

— Що там трапилось? — прошепотів Лютар.

— Не знаю, але можу запевнити, що жодних скарбів вони не винесли.

— Історія, без сумніву, бентежна, — сказав Баяз, — але ми все одно йдемо.

— Що ж, це ваша справа.

На цих словах старий повернувся і побрів занедбаним двором. Вони піднялися вузькими сходинками, добряче витертими посередині, минули тунель, що пронизував високий мур Аґріонта, і дісталися оповитих пітьмою вузьких дверей.

Коли зняли засуви, Лоґена охопило дивне відчуття тривоги. Він стенув плечима, намагаючись позбутися його, і Вартівник вишкірився.

— Вже відчуваєш, так?

— Що відчуваю?

— Подих Творця, як його називають.

Він легенько штовхнув двері. Обидві половинки розчахнулися, і темряву залило світло.

— Подих Творця.

Ґлокта шкутильгав мостом, міцно притискаючи зуби до ясен, прекрасно усвідомлюючи безмежну порожнечу під ногами. Міст мав вигляд одинарної витонченої арки, яка тягнулася від високого муру Аґріонта до брами Будинку Творця. Він часто милувався ним з міста, по інший бік озера, дивуючись, як цей міст вистояв стільки років. Вражаюча, дивовижна, прекрасна споруда.

«Тепер вона не здається вже настільки прекрасною».

Міст був не ширшим за зріст дорослої людини, надто вузьким для зручного переходу, і тягнувся високо над водою. І, що іще гірше, на ньому не було жодного парапету, навіть простих дерев’яних поручнів.

«А вітерець сьогодні те, що треба».

Навіть Лютар і Дев’ятипалий добряче хвилювались.

«А ще вони можуть вільно і безболісно користуватися власними ногами».

Тільки Баяз подолав міст без будь-яких переживань, з такою впевненістю, наче він ступав по сільському путівці.

Звісно, вони весь час рухалися у величезному затінку Будинку Творця. Що ближче вони підходили, то масивнішим він здавався — його найнижчий парапет стримів високо над муром Аґріонта. Гола, чорна гора, що здіймається прямо з озера, закриваючи собою сонце. Артефакт з іншої епохи, збудований в іншому масштабі.

Ґлокта озирнувся на двері за спиною. Йому здалось, чи це справді щось майнуло між зубців стіни?

«Може, це спостерігає практик?»

Вони побачать, як старий не зможе відчинити двері. Вони чекатимуть, аби схопити його на зворотному шляху.

«Але до того часу мені буде нікому допомогти».

Це була невтішна думка. А Ґлокта зараз конче потребував втішання. Шкутильгаючи далі мостом, він відчув, як до нього підступає дошкульний страх. Справа була не у висоті, не у дивній компанії, не у височенній вежі, що нависала над ними. Це був первісний страх, страх безпричинний. Тваринний переляк у сновидді. З кожним кроком це відчуття посилювалось. Він уже бачив попереду двері — квадрат темного металу, вмурований у гладкий камінь вежі. Посередині дверей були викарбувані слова. З якоїсь причини один їхній вигляд викликав у Ґлокти нудоту, але він підступив ближче. Там було два кола: написані в’яззю великі і малі літери, і мови цієї він не знав. Його живіт скрутило. Багато кіл: букви й рядки, надто дрібні, щоб щось розібрати. Вони пливли перед його очима, що пекли і сльозились. Ґлокта не міг іти далі. Він стояв на місці, спираючись на палицю, й останнім зусиллям волі боровся з бажанням впасти на коліна, розвернутися і поповзти геть.

Дев’ятипалий почувався не набагато краще. Він важко сапав носом, а на його обличчі темніли лише цілковиті жах і відраза. Лютар був у значно гіршій формі: зуби зціплені, лице зблідле і закам’яніле. Коли Ґлокта просувався повз нього, той охнув і поволі опустився на одне коліно.

Натомість Баязу, здавалось, не було страшно. Він підійшов прямо до дверей і провів пальцями по більших символах.

— Одинадцять вартівників. І одинадцять вартівників відображених. — Він торкнувся кола з меншими літерами. — І одинадцять разів по одинадцять. — Він провів пальцем по тонкій лінії ззовні. «Невже ця лінія — рядок зі ще дрібніших букв?» — Хтозна, скільки тут сотень? Оце потужне заклинання!

Побожний трепет лише незначною мірою псувало нестримне блювання Лютара за край моста.

— Що там написано? — прохрипів Ґлокта, також ледве притлумлюючи нудоту.

Старий до нього всміхнувся.

— Хіба ви нічого не відчуваєте, інквізиторе? Тут написано, що треба розвертатись. Що треба забиратися геть. Написано, що… ніхто… не… пройде. Але нас це не стосується.

Він сягнув за комір і витягнув металевий стержень. З такого ж темного металу, як і самі двері.

— Ми не повинні тут знаходитись, — прогарчав Дев’ятипалий ззаду. — Це місце мертве. Ходімо звідси.

Але Баяз його наче й не почув.

— Магія витекла зі світу, — почув Ґлокта його бурмотіння, — і всі досягнення Джувенса зникли безвісти. — Він зважив ключ в руці і повільно підніс його вгору. — Проте творіння Творця досі стоять нерушимі. Час не ослабив їхню міць… і ніколи не ослабить.

Не схоже, щоб там була шпарина, але ключ плавно ввійшов у двері. Все далі і далі, прямо в центр кіл. Ґлокта затамував подих.

«Клац».

Нічого не відбулось. Двері не відчинились.

«Ну, ось і все. Гру скінчено».

Він відчув хвилю полегшення, обернувся до Аґріонта і підняв руку, щоб дати сигнал практикам на мурі.

«Мені не треба йти далі. Не треба».

Раптом глибоко зсередини долинуло відлуння.

«Клац».

Ґлокта відчув, як разом із цим звуком сіпнулося його обличчя.

«Може, мені здалося?»

Він щиро на це сподівався.

«Клац».

Знову.

«Не здалося».

І ось прямо перед його приголомшеними очима круги на дверях почали обертатись. Ґлокта мимоволі ступив назад, дряпнувши палицею камінь.

«Клац, клац».

Не було жодних натяків на те, що метал не суцільний: жодних тріщин, жодних заглиблень, жодного механізму, і попри все, круги крутились, кожен зі своєю швидкістю.

«Клац, клац, клац…»

Все швидше і швидше. Ґлокта відчув запаморочення. Внутрішній круг, з найбільшими літерами, досі ледве рухався. Зате зовнішній, найтонший, літав настільки швидко, що очі за ним не встигали.

«…клац, клац, клац, клац, клац…»

Коли символи минали одне одного, позначки утворювали фігури: лінії, квадрати, трикутники. Неуявно вигадливі обриси миготіли перед його очима і зникали з кожним обертом…

«Клац».

Круги завмерли, утворивши новий візерунок. Баяз потягнувся і вийняв ключ з дверей. Пролунало ледь чутне, тихе шипіння, наче далеке жебоніння води, і в дверях з’явилася довга щілина. Дві половини почали повільно і плавно розсуватись. Проміжок між ними дедалі більшав.

«Клац».

Вони зникли у стінах, врівень з квадратним проходом. Двері були відчинені.

— Майстерна робота, — сказав Баяз м’яко.

1 ... 127 128 129 ... 159
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На лезі клинка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На лезі клинка"