Читати книгу - "На уходах"

— От вигадав! На Січ мені вже запізно, я вже ледве через поріг переступлю, не то що. Мене Господь покличе до Січі небесної. Я лише благав Господа, щоб довелось перед смертю котрого із вас, мої сини любі, побачити, а коли се сталось, так нічого більше мені не треба.

Івась не знав, що на се сказати. На душу залягав такий тяжкий смуток, начеб стояв над відкритою могилою, в яку мали його живого поховати.

— Так підожди, тату. У мене є трохи грошей. Завтра де-небудь пошукаю на селі якийсь куток супокійний, де нас у комірне приймуть. Заплачу добре, а сам зароблю стільки, що нас обох вигодую.

— Не дуже ти на ті заробітки числи. Ти панський підданець, твоя праця панові належиться.

На те слово Івась увесь спалахнув, мов підпалений порох. На Січі він був вольний, як птиця, а тут у тій нужді йому підданство нагадали. Почувши, що кінь товчеться при пустій стіні, спитав:

— Батеньку, де б тут коня трохи попасти?

— А де б? Хіба попід оплітки на селі. Ти, сину, коня тут не виживиш.

— Так його завтра продам, хоч жаль мені його, як брата.

— Ти коня не продавай, а зараз, зараз уранці тікай на Січ, тікай поки пани не дізналися, що ти тут.

— Хіба ж тебе самого немічного оставлю в такій нужді? Ніколи! Я сам себе прокляв би.

— Не турбуйся мною, мені недовго вікувати.

— Як Бог дасть, а я тебе не покину, — сказав твердо Івась. — Ти, батеньку, лягай спати, бо нічим бачу світити буде далі, я зараз лежанку тобі поправлю, порушаю трохи, ти ляжеш, а я піду трохи коня попасти.

Івась поправив лежанку, поміг батькові вилізти на піч і пішов до коня. Вивів його надвір і повів під оплітки.

Надворі стояла тиха ніч. На небі блистіли рясні зорі.

Кінь хапав траву і хрупав. Івась задивився на небо, начеб звідти помочі благав для себе, у тій тяжкій недолі. Тепер при такій тиші, серед рідного села, нагадалась йому ціла безжурна, весела молодість. Тоді у нього стільки турботи було, щоб з вовкулаком або двораком не стрінутись.

Нагадав хлоп’ячі літа, як то з ровесниками коні пас на леваді, аж до тої хвилі, коли попався татаринові. Нагадав дядька Касяна свого спасителя і почув у своїм серці велику вдячність до нього. Коли б трапилася колись нагода відплатити йому за його доброту. Нагадав товаришів шкільних, Січ запорозьку, сотника Жмута. І на хвилю забув, де він є. Йому здавалося, що стоїть на майдані січовім. Та в тій хвилі почув немічне кахикання хворого батька і знов станула перед очі сумна дійсність. Чому він тепер не на Січі з батьком, або у сотника? Як там усі піклувалися ляшкою-бранкою, а що тут ляхи з хрещеним народом не виробляють. Івась знемігся дуже, присів під плотом і став дрімати. Кілька разів шарпнув кінь за поводи, і він прокинувся. Та відтак випали поводи з руки, Івась не мав сили їх задержати, і він заснув.

Рано почув в селі якийсь гамір і прокинувся. Його кінь стояв під оплітком і куняв. На щастя уздениця замоталася у корч вербини, а то пішов би світами. Івась став прислухуватись до гомону і йому зараз нагадалось, що се двірська служба людей на панщину жене. Та як воно? Хіба ж сьогодні не неділя свята? Певно розвідає у батька. Він повів коня в сіни.

— Добрий день, тату! Чи гаразд спав?

— Яке там моє спання. От, мов птиця на гілляці: заснеш хвилинку, та й знов прокинешся. Кашель мені не дає спати.

Та ти, Івасику, такий здорожений, та не спав усю піч, коня пильнуючи.

— Я спав добре. Таки зараз під тином заснув. Чого се, тату, такий гамір у селі, хіба ж сьогодні на панщину людей гонять?

— А гонять, синку, гонять. Гонять тих, що чим-небудь прогрішились. Таке видумав наш новий економ.

— Бодай вони пропали, що таку содомію заводять.

— Побачиш, що й пропадуть. Господь Бог не дозволить жартувати із себе. Він терпеливий, а кара Божа не минеться так. Ось я тобі зараз що-небудь їсти прилагоджу. Ти, синку, нічого не їв.

— Погризу сухаря, води нап’юсь, буде з мене. Опісля піду під церкву, коня продам, тобі хатку якусь найму і туди перенесемося.

— А я тобі таки раджу коня не продавати. Коли не хочеш інакше, дай його комусь пасти, він тобі в пригоді стане.

Тобі неперемінно треба буде звідсіля тікати. Мені ти нічого не поможеш. Чейже Господь зжаліється наді мною і зробить моїм злидням край.

— Ні, таточку, що не говори, а я тебе не лишу. Я таки мушу твою долю поправити. За наймита стану у кого-небудь, у мене сила є.

— Я боюсь, що економ тебе у замок візьме, ти гарний собою хлопець, у лакеї постриже.

Старий притяг до себе Івася, дивився з любов’ю в його лице і гладив дрижачою висохлою рукою по кучерях.

— Яке панові до мене право? У мене землі нема, то я й панщини не зобов’язаний робити.

— Ого-го, тут не так. Тут нема ніякого права, а тільки панська воля. В тебе землі нема, та ти таки панський чоловік, холоп, підданець, і пан може з тобою зробити, що йому захочеться. Колись була тут свобода, та минулося. Добре було людям жиги, як мені старі діди розказували і як я сам затямив, та усе перегуло, відколи люті пани настали.

— Хіба ж і сюди пани з Польщі позаходили, так як у правобережній Україні?

— Ні, синку, тут панів ляцьких не було і нема. Тут свої собаки виродились. Ти послухай: отсі