Читати книгу - "На уходах"

Хатки убогенькі з малесенькими віконцями, з поваленими сплітками. Не було ніде видно дітей. Івась переїздив біля великої корчми, що стояла при шляху. Під корчмою при столі сиділо кілька двораків і пили мед. Їм услугував патлатий жид. Івась нагадав свої дитячі літа і порозумів відразу, чому дітвора поховалася.

Двораки завважили Івася і почали його кликати:

— Гей ти, хлопче, що ти за один, сюди ходи!

Та Івась не послухав. Потис коня і почвалував далі.

Йому пильно було до батька. Він тямив, де батькова хата і поїхав туди в бічну вулицю. Та немало зчудувався, коли з хати вийшла зовсім йому незнайома жінка.

— Слухайте, тіточко, будь ласка, скажи, чи тут живе Степан Чорноус?

— А нащо тобі його?

— Це вже моє діло, нащо, а ви лише скажіть.

— Нема його тут, тепер тут посадив економ другого підданця, бо Степан не може панщини робити.

— Та куди ж його нелюди діли? — спитав Івась крізь сльози. — Як так можна, це ж його була хата з діда-прадіда.

— Ти не мудруй, аби чого не договорився. Це була панська хата і її оддали тому, хто може робити.

— Та скажіть, будь ласка, де Степан тепер живе?

— Їдь край села, там одинока хатчина стоїть, там його знайдеш.

Жінка була якась непривітна, воркотуха. Івась поїхав далі з розбитим серцем. Йому жаль було батька, хоч його ще не бачив. Він певно немає що їсти, коли робити не може.

Добився на край села до одинокої хатки. Вона виглядала на хлів більше, ніж на хату. Ціла у землю запалася, лише віконце виглядало над землею одно-однісеньке. Двері до сіней поколені, викривлені, стіни похилились, на обідраній, з дірами, стрісі росла буйна трава. Івась зліз з коня і припняв його до одинокого кола, який став з колишнього оплітка.

Стояв, роздумував, неначеб вагався. З б’ючим серцем відчинив двері і ввійшов до темних сіней. Звідсіля зайшов до ще темнішої хатки. Надворі було вже по заході сонця.

Як скрипнули хатні двері із-за печі обізвався слабий голос хворого чоловіка:

— Хто се?

Івась задрижав цілим тілом.

— Це тут живе Степан Чорноус?

— Тут, а чого тобі, чоловіче, треба?

— Батеньку мій сердешний, єдиний, — закричав Івась і кинувся до батька. — Я ж син твій Івась.

— Боже великий! Слава тобі! Перед смертю тебе діждався, голубе, виплакав я очі за тобою.

Старий обняв сина і став дуже плакати. Івась не міг теж сліз здержати. Держались так в обіймах довго.

— Ти певно голодний, мій синку, а я не маю тебе чим прийняти. З того й живу, що добрі люди скинуть, принесуть кусок хліба, мов старцеві. Інколи молодиця зжаліється та глечик молока принесе, мучуся, та Господа благаю, щоб змилувався та вкоротив мої тяжкі муки.

— Не журись, батечку, я трохи дечого привіз із собою.

Ось я зараз. Чи можна мені коїш у сінях примістити?

— Так ти на коні приїхав? А звідкіля?

— Усе розкажу по порядку, ти підожди!

Івась вийшов на двір і привів коня у сіни. Відтак назбирав сухого бадилля, приніс у хату, викресав огню і запалив. Старий зсунувся з печі на хату і при світлі став оглядати давно невидану дитину. Івась узявся варити вечерю.

В його торбі було трохи борошна, сіль, сало, кілька сухарів і пшоняна каша.

— Гарний з тебе козак виріс! Ти моя потіха, та таки скажи, де ти бував?

Івась розповів усе, що вже знаємо. Розповів і про Максима.

— Що ж він?

— Кланятись тобі велів, та йому ніяк було їхати, пана боявся.

— Ой люті вони препогані! Господи, пошли на них кару за наші муки.

— Чом ти, батеньку, не у своїй хаті?

— В мене ніколи хати не було, то панська хата. Поки робити міг, то й не чіпали, а коли охляв від тяжкої праці, то викинули, мов собаку, до отцеї пустки і тут здихати мушу.

— А де ж сестра?

— Померла небога, я сам остався круглим сиротою. Поки вона жила, то задля неї у тім пеклі держався, а як її не стало, то вже в мене і сили не було.

За той час поставив Івась на лавці гарячого кулішу і подав батькові ложку.

— Їж, таточку, на здоров’я.

— Спасибі тобі, люба дитино. Давно я не мав у роті теплої страви. А куліш, мабуть, добрий буде.

Старий узявся за ложку і Івась мав нагоду тепер при світлі придивитись до батька. Та він його не пізнав би. Що за тих кілька літ недоля з нього зробила. Його голова була цілком лиса, лише кілька космиків волосся висіло іззаду.

Він заріс цілий сивим волоссям. Голова і руки у нього тряслися.

— Я і вгадав, що смачний куліш, — начеб повеселішав старий.

Та від того Івасеві не полегшало на серці. Воно стискалось, мов кліщами. Та все ж змагався старого підбадьорити.

— Не журись, тату, ми тепер інакше заживемо, вже я подбаю, що їсти буде що, й до ліпшої хати переберемось.

Старий похитав головою.

— Добра, синку, у тебе воля і золоте серце, та сього ти не докажеш. Тобі ліпшої хати не дадуть.

— Коли так, то чорт з ними, з сими клятими панами, я тебе заберу і на Січ втечемо. Там тобі хліба не