Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Молоді люди дочекалися пана Матвія й почали вечеряти. Вечеря проходила в мовчанні: Семен досадував, що до столу подали так мало хмільного, Михайлик узагалі завжди мовчав, Орися думала про свій візит до церкви, а Матвій обмірковував почуту від сина новину.
«Невже все-таки Тимофій уплутався в цю справу? — роздумував він. — Найімовірніше, так. Інакше як пояснити його відсутність? Навіть наречену свою кинув! Цікаво, а Орися знає про це? Сказав він їй чи ні? — думав Клесінський, без апетиту колупаючи виделкою смажену телятину, приправлену ялівцевим соусом. — Просто вона так твердо впевнена, що він її не кинув і неодмінно повернеться, що... Господи! Який же я дурень! Дівча знало все, але мовчало, наче риба! Ні, ну що в баб за влада над мужиками, що вони їм усі свої таємниці повіряють?! І який безглуздий я мав вигляд у її очах, коли розпинався про те, що Тимофій її кинув!» — і тут він розлютився від усвідомлення того, що видавався повним йолопом у очах Орисі, переконуючи її в непостійності нареченого, коли вона добре знала причину його такої довгої відсутності.
— Ти знала? — раптом гаркнув Клесінський на Орисю, яка сиділа праворуч нього. — Знала, що козаки готують повстання? І Тимофій збирається в цьому бунті брати участь. Чи не так? І мовчала!
Дівчина уважно на нього подивилася, її обличчя було спокійне. Опустивши очі у свою тарілку, Орися трохи подумала, а потім відповіла:
— Так! Я знала від самого початку. Тимофій мені все розповів, але просив мовчати про це.
Семен із Михайликом завмерли від страху, бо побачили, як гарне обличчя батька спотворилося від гніву.
— Чому ти мовчала?! — знову загорлав Клесінський. — Чому мені нічого не сказала?!
Орися незворушно подивилася на Матвія й так само незворушно промовила:
— Бо про це мене просив Тимофій. Він попросив мене нікому нічого не говорити, а я нізащо не зраджу коханого чоловіка.
Орися добре зрозуміла, що насправді мав на увазі Матвій, тому й відповіла так, аби йому досадити й зайвий раз нагадати про те, що вона не проміняє Тимофія на нього. Її слова остаточно розлютили Клесінського. Він схопив свій кубок, на щастя порожній, і жбурнув у стіну. Семен із Михайликом аж здригнулися.
— Тобі, пане, нерви треба підлікувати, а то ти вже не можеш опанувати себе, — спокійно сказала Орися, навіть не здригнувшись. — Я, мабуть, уже сита, — додала дівчина, і акуратно залишивши свою виделку на тарілці, спокійно вийшла з їдальні.
Семен не йняв віри тому, що почув: його батька всі боялися, як вогню, крім дядька Тимофія — він був єдиним, хто міг упоратися з його батьком, і ніхто не смів розмовляти з ним так, як ця дівчина. «Та він же запросто прибити її міг! — жахнувся Семен. — Ну й дівиця! Вона самого чорта не побоїться! А із зовнішності не скажеш!» Сам Семен дуже боявся свого батька й ніколи не посмів би йому суперечити хоч у чому. А Михайлик, на відміну від свого необізнаного брата, збагнув, що насправді хотіла сказати Орися. Матвій важко переводив дух, і тут його погляд упав на синів — обидва, немов кролики, злякано дивилися на нього.
— Ану пішли геть звідси! — гаркнув він на них. — Залиште мене самого!
Юнаки, забувши про їжу, поспішили піти від гріха подалі. Михайлик одразу побіг до Орисі. В опочивальні її не було, тоді хлопчик побіг у садок — вона могла бути лише там. Дійсно, Орися, присівши на невеликий пеньок від спиляного старого дерева, милувалася на захід. Травневий вечір був чудовий! Повітря, прогріте за довгий день весняним сонечком, духмяніло пахощами квітучих дерев, а навколо було дуже тихо та безвітряно, і тільки з боку маєтку долітали звуки та людський гомін.
— Орисю! — покликав Михайлик.
Дівчина озирнулася й лагідно усміхнулася йому.
— Це правда, що сказав батько? Невже дядько дійсно збирається брати участь у смуті? І ти знала про це? Але чому ж ти нічого нікому не говорила? А особливо батькові? — засипав дівчину запитаннями Михайлик, опускаючись поруч із нею навпочіпки.
— Так, це правда. Я знала, але нічого не змінилося б, якби я розповіла про це. Крім того, твій дядько просив мене нікому нічого не казати, і я не могла порушити даного йому слова.
— Але ж дядько... Він... — хлопчик замовк, йому не хотілося вимовляти вголос те, що Тимофій може загинути.
— Ні, Михайлику. Тимофій обіцяв мені повернутися, а він завжди виконує свої обіцянки. Тож ми з тобою неодмінно дочекаємося його. Він повернеться, — мовила Орися, а про себе подумала: «Якщо вже сюди дійшли чутки, то козаки почали діяти. Господи, збережи Тимофія!»
— Але що тоді буде? Прости мені, але я все бачу. І мені... Мені, щоправда, дуже ніяково про це з тобою говорити, але ж батько так легко не відступиться від тебе, — сказав Михайлик, заглядаючи Орисі в очі.
— Буде так, як Господь вирішить! — відповіла дівчина. — На все воля Його. Ходімо ліпше пройдемося, — сказала Орися, щоб уникнути неприємної теми. — Надворі ще довго буде видно, а в дім іти зовсім не хочеться.
Хлопчик кивнув, подав дівчині руку, допомагаючи піднятися, і обоє повільно пішли до лісу, що вкрився світло-смарагдовим молодим листям. За цю зиму, попри хворобу, Михайлик дуже витягнувся й уже наздогнав Орисю в зрості.
Конфуз пана Матвія пішов Орисі на користь — його гординя була уражена, він став уникати її, і дівчина почувалася трохи вільніше. Семен мало звертав на неї увагу: йому було однаково, що це за дівчина, звідки вона. Узагалі, він був неприємною людиною. Тихе життя у Волховицях не відповідало його схильностям і пристрасті до хмільного. У гостях Семен остерігався багато пити, адже боявся батька. А ось удома міг спокійно не виходити з льоху весь день, напиваючись на самоті, та й батько був зайнятий і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лицарі Дикого Поля. Том 1», після закриття браузера.