Читати книгу - "Танок з драконами"

— Один із її полковників походить з родини, де чоловіки мають прутні у стопу завдовжки, — казав сердюк, — та їй навіть цього мало. Вона жила серед дотракійців, звикла підставлятися їхнім коням, і тепер нема такого чоловіка, щоб гарненько закоркував її роздовбану дірку.

Меткий волантинський мечник на прізвисько Книжкар, котрого завжди бачили з носом, устромленим у якийсь старий крихкий сувій, вважав драконову королеву навіженою і спраглою до крові.

— Її хал убив її брата, щоб вона стала королевою. Тоді вона вбила хала, щоб зробитися халісі. Вона приносить криваві жертви, бреше, як дише, з кожної дурної примхи обертає гнів проти вірних їй людей. Вона порушує мир, катує послів… утім, ще її батько був навіжений — це в них у крові.

«У крові.» Король Аерис II був навіжений, божевільний — увесь Вестерос знав про нього. Він вигнав двох своїх Правиць і спалив третього. «Якщо Даянерис така ж спрагла до крові, як її татечко — чи справді мені варто одружуватися з нею?» Великий князь Доран ніколи не згадував, що таке можливе.

Жабик радий був лишити Астапор позаду. Червоне Місто з усіх, які він сподівався спізнати, найбільше нагадувало пекло на землі. Юнкайці вщент забили поламану браму, щоб утримати мертвих і напівмертвих усередині, але видовиська, що трапилися Квентинові Мартелу на очі за один короткий перехід вулицями червоної цегли, мали лякати його решту життя. Річка, забита трупами. Жриця у подертих шатах, насаджена на палю, в хмарі лискучих зелених мух. Напівмертві люди, що шкутильгають вулицями, загиджені власною кров’ю та лайном. Діти, що б’ються за недоварених цуценят. Останній вільний цар Астапору, що верещить голий у ямі, де його травлять двома десятками голодних псів. І вогні — всюди вогні пожеж. Заплющивши очі, він досі бачив їх: вихори полум’я з цегляних пірамід, більших за будь-які бачені ним замки, стовпи масного диму, що звиваються угору, наче велетенські чорні змії.

Коли вітер дмухав з півдня, повітря смерділо димом навіть тут, за п’ять верст від міста. За мурами червоної цегли, що кришилися під вагою тисячоліть, Астапор іще жеврів, хоча майже всі великі пожежі вигоріли. За вітром ліниво летіли пластівці попелу, схожі на великі сірі сніжинки. Добре буде забратися звідси геть.

Здоровило погодився з ним.

— Давно вже й час минув, — буркнув він, коли Жабик знайшов його за грою в кості — знову програшною — з Бобом, Книжкарем та Старим Біллом Кісткою. Сердюкам припав до смаку Зеленокишка, що ставив і втрачав гроші так само безстрашно, як бився на війні. — Обладунок, Жабику. Ти відшкрябав ту кров з моєї кольчуги?

— Так, пане.

Кольчуга Зеленокишки була стара, важка, багато разів латана, добряче поношена. Такі самі були і його шолом, ринграф, поножі, рукавиці та решта обладунку, зібраного по нитці. Жабикове узброєння не було набагато краще, а пан Геріс мав ще й гірше. Зброяр називав те, що їм дав, «полковим залізом». Квентин не питав, скільки вояків носило його перед ним і скільки в ньому загинуло. Власні коштовні обладунки неабиякої роботи вони лишили у Волантисі разом із золотом та справжніми іменами. Адже заможні лицарі зі старих чесних родів не перетинають вузьке море продавати свої мечі — хіба що їх виганяє туди якась ганьба.

— Краще я прикидатимуся вбогим, ніж безчесним, — оголосив Квентин, коли Геріс пояснював свій задум.

«Вітрогонам» знадобилася неповна година, щоб згорнути табір.

— А тепер рушаймо! — наказав Строкатий Князь зі спини велетенського сірого огиря старою високовалірійською мовою — найближчою до суржика, яким балакало вільне кумпанство.

Плямисті крижі його коня вкривали кошлаті смуги тканини, відірвані від вапенроків вояків, убитих вершником. Кирея князя була зшита з таких самих. Він був уже старий — добряче за шістдесят — але сидів у високому сідлі прямо й гордовито, а голос його сягав найдальших куточків поля.

— В Астапорі був передобідок, — мовив він, — а в Меєрині чекає бенкет!

Сердюки здійняли привітний галас. Зі списів майоріли за вітром пасма світло-блакитного шовку; над головами віяли розгалужені біло-блакитні прапори — корогви «Вітрогонів».

Троє дорнійців галасували разом із рештою, адже мовчанка притягла б до себе увагу. Коли «Вітрогони» рушили на північ прибережним гостинцем, одразу за Кровобородом із його «Бойовими Котами», Жабик наздогнав Дорнійського Геріса.

— Скоро, — мовив він посполитою мовою Вестеросу. В полку були інші вестеросці, але небагато і неблизько. — Не можна довго вагатися.

— Та не тут! — застеріг його Геріс, посміхаючись удаваною посмішкою. — Побалакаємо ввечері, коли станемо табором.

Від Астапору до Юнкаю старим гіскарським прибережним гостинцем пролягло більше як п’ять сотень верст, а від Юнкаю до Меєрину — ще дві з половиною. Вільні кумпанства, що сиділи на добрих конях, могли досягти Юнкаю за шість днів, якщо гнати швидко, або за вісім, якщо не квапитися. Легіони Старого Гісу подолали б ту саму відстань пішки за час, лише у півтора рази довший, але юнкайці зі своїм невільницьким військом…

— Бачив я їхніх отаманів. Диво буде, якщо не заведуть свій набрід просто у море, — казав Біб.

Чого-чого, а отаманів юнкайцям не бракувало. Верховний провід над усім військом тримав старий звитяжець на ім’я Юрхаз зо’Юнзак. Утім, «Вітрогони» бачили його лише мимохідь і здалеку — він завжди пересувався у паланкіні такому велетенському, що його тягли сорок рабів. Але підлегла йому старшина траплялася сердюкам на очі весь час — юнкайські паничі юрмилися усюди, наче таргани. Половина з них звалася Газдан, Граздан, Маздан або Газнак; розрізняти гіскарські імена одне від іншого — то була хитра наука, якої не подолав майже жоден із «Вітрогонів». Натомість найманці навигадували юнкайцям глузливих прізвиськ.

Найпомітнішим серед юнкайської старшини був Жовтий Кит — неймовірно жирний чолов’яга, що завжди носив жовті шовкові токари з золотою облямівкою. Він був такий важезний, що не тримав своєї ваги на ногах без допомоги слуг. Не тримав він також власну воду в міхурі, а тому завжди тхнув сечею так, що сморід не перебивали і найсильніші парфуми. Про нього казали, що він найбагатша людина в Юнкаї, а ще має пристрасть до живих потвор. Серед його рабів був хлопчик, що мав козячі ноги й копита, бородата жінка, двоголове чудовисько з Мантариса та двоснастий дівчур, що зігрівав