Читати книгу - "Танок з драконами"

Один за одним старшина «Золотої Дружини» підводилася, ставала на коліна і складала мечі до ніг його юного принца. Останнім до них приєднався Галайда Гаррі Стрікланд, незважаючи на тяжко намозолені ноги.

Коли вони виходили з намету отаман-полковника, сонце вже зачервонило західне небо і намалювало кармазинові тіні на золотих черепах. Франклин Буйцвіт запропонував поводити принца табором та познайомити з кількома ще невідомими йому «хлоп’ятами». Гриф дав свою згоду.

— Але пам’ятай: для решти полку він має лишитися Молодим Грифом, поки ми не перетнемо вузьке море. А вже на Вестеросі помиємо йому волосся і вдягнемо у обладунок.

— Гаразд, зрозумів. — Буйцвіт ляснув Молодого Грифа по спині. — Ходімо. Почнемо з куховарів. Заприятелювати з ними — на користь кожному.

Коли вони зникли, Гриф обернувся до Півмаестра.

— Їдьте на «Соромливу діву» та вертайтеся з пані Леморою і паном Роллі. Скрині Іліріо нам теж знадобляться. Там гроші й обладунок. Подякуйте від усіх нас Яндрі та Ізільї. На цьому їхню участь у справі скінчено. Але їх не забудуть, коли його милість сяде на свій престол.

— Слухаю, мій князю.

На тім Гриф облишив його і прослизнув до намету, який йому призначив для мешкання Галайда Гаррі.

Попереду лежав шлях, повний смертельних небезпек, але що з того? На кожного чекає смерть. Він просив собі лише трохи часу. Він чекав так довго — авжеж боги мають подарувати йому ще кілька років. Досить, щоб побачити, як хлопчик, котрого він кликав сином, посяде Залізний Престол. А він сам поверне собі власне дідицтво, власне ім’я, власну честь. І заспокоїть дзвони, що калатають у його снах щоразу, як він заплющуює очі.

Лишившись на самоті у наметі, який крізь відкинуту запону освітлювали золоті та червоні промені західного сонця, Джон Конінгтон скинув з плечей вовчого кожуха, стягнув через голову кольчужну сорочку, всівся на похідний стілець і стяг рукавичку з правиці. Ніготь на середньому пальці став чорний, наче гагатовий. Сіра тінь доповзла майже до першого суглоба. Кінчик персневого пальця теж почав темніти; коли він штрикнув його вістрям кинджала, то нічого не відчув.

«Смерть, — зрозумів він, — але повільна. Я ще маю час. Рік. Може, два. Чи й п’ять. Деякі кам’яні люди живуть десять. Удосталь, щоб перетнути море, знову побачити Грифонове Сідало. Покінчити з родом Узурпатора навіки і посадити сина Раегара на Залізний Престол.»

Тоді князь Джон Конінгтон зможе спокійно померти.

Вітрогони

Звістка пролетіла табором, наче гарячий вітер. «Вона наближається. Її військо вже виступило. Вона поспішає на південь, до Юнкаю, щоб віддати місто вогню, а всіх його мешканців — мечу. Ми ж вирушаємо на північ — назустріч.»

Жабик почув це від Дика Соломи, а той — від Старого Білла Кістки, а той — від пентосця на ім’я Миріо Миракіс, а той мав родича, який служив чашником при самому Строкатому Князі.

— Братик чув у наметі старшини, з власних вуст Кагго, — наполягав Дик Солома. — От побачите мені — ще до вечора забігаємо.

І не обдурив. Строкатий Князь надіслав наказ через старшину та осавулів: знімати намети, накладати бебехи на мулів, сідлати коней, рушати на Юнкай зі світанком.

— Дідька лисого юнкайська наволоч пустить нас до свого Жовтого Міста винюхувати їхніх дівок, — передбачив Бакк, косоокий мирійський арбалетник, ім’я котрого означало «біб». — Візьмемо в Юнкаї харчів, ну може, ще свіжих коней — та й на Меєрин, танцювати з драконовою королевою. Отож давай вистрибуй, Жабику. Зроби мечеві хазяїна гарненький гострий краєчок. Скоро він йому стане в пригоді.

У Дорні Квентин Мартел був великим князем, у Волантисі — помічником купця, а на берегах Невільницької затоки перетворився на Жабика — зброєносця дебелого і лисого дорнійського лицаря, котрого сердюки кликали «Зеленокишкою». Вояки з «Вітрогонів» брали собі й іншим ті імена, які самі бажали, і міняли їх з кожної примхи. Прізвисько «Жабик» причепилося до нього, бо він поспіхом підскакував з місця щоразу, як здоровило гарчав наказ.

Навіть полковник «Вітрогонів» зберігав своє справжнє ім’я в таємниці від усіх. Деякі «вільні кумпанства» найманців народилися під час століття крові та безладу, що вчинилися з Лихом Валірії. Інші виникали напередодні, а назавтра гинули, не лишивши сліду. «Вітрогони» відлічували у минуле всього тридцять років і знали лише одного полковника — розважливого, м’якого на мову та сумного очима пентоського вельможу на прізвисько Строкатий Князь. Його волосся та кольчуга були сіро-срібні, зате стара розкошлана кирея пошита зі скручених жмутів краму багатьох кольорів: синього, сірого та лілового; червоного, золотого та зеленого; порфіру, яскравого кармазину, небесного лазуру… але всіх до останнього — вицвілих на сонці.

Коли Строкатому Князеві було двадцять і три роки — так оповідав Дик Солома — магістрати Пентосу обрали його новим князем міста, скаравши попереднього на горло лише за кілька годин перед тим. Та замість прийняти високу честь, він оперезався мечем, сів на улюбленого коня і здимів до Спірних Земель. Відтоді його в Пентосі не бачили. Він бився разом із «Другими Синами», «Залізними Щитами», «Дівиними Воями», а тоді спільно з п’ятьма братами по зброї зібрав «Вітрогонів». За тридцять років по тому з шести засновників полку серед живих лишився тільки він сам.

Жабик не знав, що з того правда, а що ні. Відколи він вписався до лав «Вітрогонів» у Волантисі, то бачив Строкатого Князя лише здалеку. Дорнійці були новаками, свіжим м’ясом, опудалами для стріл, трійцею серед трьох тисяч. Їхній полковник приятелював з більш високим товариством.

— Я вам не зброєносець! — завзято заперечував Квентин, коли Геріс Пийвода — відомий тут як Дорнійський Геріс, на противагу Герісові Рябоспину і Чорному Герісові, а іноді як просто Пий, бо здоровило несамохіть прохопився його прізвиськом — розказав, що придумав. — Я вислужив остроги у Дорні. Я такий самий лицар, як ви!

Але Геріс мав рацію — вони з Арчем мали захищати Квентина. І задля цього тримали його при боці здоровила.

— Арч серед нас найкращий боєць, — переконував Пийвода, — але тільки ти маєш надію на шлюб з драконовою королевою.

«Або під вінець, або лютий кінець; у кожному разі я скоро її побачу.» Але що більше Квентин Мартел чув про Даянерис Таргарієн, то більше лякався скорої зустрічі. Юнкайці