Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

31 липня 1930 року. Я ніколи не мав звички вести щоденника — головним чином через свій вкрай бідний на події спосіб існування, в якому рідко стається щось, варте увічнення на папері. Одначе те, що сталося цього ранку, є настільки дивовижним, настільки далеким від усіх звичних законів та порівнянь, що я відчуваю спонуку записати все це, наскільки стане мого розуміння та хисту. Крім того, я викладатиму на цих сторінках усе, що стосуватиметься можливого повторення та продовження пережитої мною пригоди. Я зможу робити це, анітрохи не наражаючись на ризик, адже навряд чи хтось із тих, що колись прочитають цей запис, йому повірить… 

Я ходив на прогулянки до Кратер-Ріджу, який лежить за милю чи навіть менше на північ від моєї хатини неподалік Вершини284. Хоча тамтешні землі значно відрізняються від звичних довколишніх краєвидів, Кратер-Рідж є одним із моїх улюблених місць. Його території — геть голі та безлюдні, а з рослинності там можна зустріти хіба що гірські соняхи, кущі дикої смородини та кілька живучих, покручених вітрами сосен і гнучких модрин. 

Геологи заперечують вулканічне походження цієї місцини, а втім, там вистачає виходів глибинних порід, які являють очам грубі нодулярні камені285, та розсипів жорстви, тож усе це достоту подібне до залишків застиглої лави — принаймні, на мій нефаховий погляд. Вони скидаються на жужіль286 і згар, у долюдські часи вивергнуті з циклопічних287 горнил, щоб остигнути, затверднути й набути безмежно гротескних форм. 

Серед них траплялися камені, які нагадували фрагменти прадавніх барельєфів або маленьких доісторичних ідолів і статуетки; на інших, здавалося, були викарбувані втрачені літери якогось письма, що не надавалося до розшифрування. Всупереч усяким сподіванням, у дальньому кінці довгого та безводого Ріджу288 розкинулося невелике гірське озеро — озеро, глибини якого ніхто ніколи не вимірював. Сам той пагорб, на якому я стояв, був дивним винятком серед гранітових пластів і бескидів та вбраних у шати ялиць крутоярів і долин цього краю. 

Був ясний, безвітряний ранок, і я часто зупинявся, щоб оглянути розмаїття розкішних краєвидів, які видніли зусібіч навколо мене — титанічні зубчасті стіни гори Касл-Пік289, масивне громаддя Піка Доннера та його порослий тсуґами290 перевал, далеку осяйну блакить Невадських гір і ніжну зелень верболозів у долині в мене під ногами. То був окремішній безгомінний світ, і я не чув довкола жодного звуку, окрім сухого тріскотіння цикад у кущах смородини. 

Певний час я просувався зиґзаґами, а діставшись одного із розсипів жорстви, якими так рясно була всіяна поверхня Ріджу, почав уважно роздивлятися землю під ногами, сподіваючись знайти якийсь камінь, що мав би достатньо чудернацьку та гротескну форму, аби зберегти його як цікавинку: мені вже випадало знаходити такі під час попередніх блукань. І тоді я зненацька натрапив на вільну від жорстви латку землі; там нічого не росло — простір бездоганно круглий, неначе кільце рукотворного походження. У самому його центрі окремо стояли дві кам’яні брили, між якими було зо п’ять футів і які формою були навдивовижу подібні одна на одну. 

Я зупинився, щоб уважно їх оглянути. Матеріал, з якого вони складалися — тьмяний зеленаво-сірий камінь, — не був схожий на жодну з гірських порід, які трапляються в цій місцевості; і в моєму мозку одразу ж зародилася химерна, незбагненна фантазія, що ці брили могли бути п’єдесталами щезлих колон, які стерлися з плином незліченних років, залишивши по собі лише оці вгрузлі в землю основи. Безсумнівно, досконала округлість і однаковість цих брил були вкрай незвичайними, і хоч я певною мірою знався на геології, проте не спромігся розпізнати того гладенького й милкого матеріалу291. 

Моя уява розбурхалась, і я дозволив собі поринути в доволі палкі фантазії. Але навіть найшаленіша з них була зовсім буденною порівняно з тим, що́ сталося, коли я зробив один-єдиний крок уперед, у вільний простір точно між двома кам’яними брилами. Спробую описати свою пригоду, скільки стане моїх здібностей, хоча людській мові за самою її природою бракує слів, які могли б належним чином передати події та відчуття, що виходять за межі звичайного спектру людського досвіду. 

Ніщо так не бентежить, як помилка у розрахунку глибини поверхні, на яку ви опускаєте ногу під час ходи, тож уявіть собі лишень, що́ я пережив, коли зробив крок уперед, збираючись стати на рівний, відкритий ґрунт, і виявив під ногою цілковиту порожнечу! Здавалось, ніби я проваливсь у безодню; водночас краєвид навколо мене зник у вирі уривчастих образів, а тоді усе навколо заступила сліпа темрява. З’явилося відчуття лютого, гіперборейського холоду, і мною опанували неописанна нудота та запаморочення — поза сумнівом, через глибоке порушення рівноваги. До того ж — чи то від швидкості, з якою я падав, а чи то з якоїсь іншої причини — я був геть неспроможний дихати. 

Мої думки та відчуття були у невимовному сум’ятті, і зчаста мені здавалося, немов я падаю радше вгору, аніж униз, або ковзаю в горизонтальній площині чи під якимось кутом. Врешті-решт я відчув, неначе зробив у порожнечі карколомне сальто, після чого без навіть найменшого поштовху чи струсу, якими супроводжується зіткнення з поверхнею, виявив, що знову стою, випроставшись, на твердому ґрунті. Пітьма, що застилала мені зір, розвіялась, але в голові ще й досі паморочилося, і зорові образи, які я сприймав, упродовж кількох митей видавалися геть безглуздими. 

Коли ж до мене, зрештою, повернулася здатність ясно мислити і я зміг достатньо свідомо оглянути довколишній краєвид, то впав у справжню нестяму, співмірну хіба тій, що може відчути людина, яку зненацька викидає на твердь чужинської планети. Мене охопило таке саме відчуття цілковитої загубленості й відчуженості, яке, звісно, відчував би будь-хто в такому випадку; така сама запаморочлива, всепоглинна бентега, таке саме жахливе відчуття відірваності од усіх знайомих прикмет довкілля, що надають барв, форми та змісту нашому життю і навіть визначають самі наші особистості. 

Я стояв серед краєвиду, який анітрохи не нагадував Кратер-Рідж. Довгий пологий схил, вкритий фіолетовою травою та через певні проміжки всіяний каменями, які формою і розмірами скидалися на моноліти, хвилями збігав під моїми ногами до широкої рівнини зі звивистими відкритими луками та високими, величними лісами, невідома рослинність яких була забарвлена переважно у пурпурові та жовті відтінки. Здавалося, неначе та рівнина добігала кінця, впираючись у непроникну стіну золотаво-брунастого туману, що примарними піками здіймався у височінь, розчиняючись у люмінесцентному бурштиновому небі, в якому не було сонця. 

На передньому плані цієї дивовижної картини, не більш ніж за дві-три милі від мене, бовваніло якесь місто, чиї масивні вежі та величні, наче гори, фортечні мури з червоного каменю могли звести хіба велети-анакіми зі ще не відкритих світів. Своїми стінами, які стриміли одна над одною, гігантськими шпилями, що здіймалися вгору, змагаючись між собою у висоті, усе