Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

Я лише міцніше стулила губи, ніби слова могли вилетіти з рота без мого дозволу. Я не зізнаватимусь, не зараз. І взагалі те, що я в лікарні, це моя картка «звільнення з в’язниці» як в монополії. Дідько! Однією ногою за ґратами я цього тижня вже побувала. Яке в мене бляха насичене життя!

Мама вирішила поки що не тиснути. Кивнула, приймаючи моє мовчання, і додала:

— А ти не згадувала, що він віруючий.

— Хто? — ледь тамуючи сміх, пихкнула я. — Тоні? Тоні Соретті?

Може, мама вважає молитвами котрийсь з його вигуків італійською?

Замість пояснень вона узяла мене за руку й підняла її так, щоб я побачила окрім лікарняного браслету на зап’ястку ланцюжок. Знайомий срібний ланцюжок з підвіскою, котрий Тоні не знімає ніколи.

Обхопивши його пальцями в сліпому бажанні переконатися, чи це насправді, чи нагрітий від мого тіла метал ще зберігає тепло шкіри Тоні, чи не відчую я крізь дотик увесь той жах, що звалився на нього, коли йому повідомили, я видихнула й від усвідомлення й знесилення, яке вхопило мене слідом, заплющила очі.

— Його мама загинула в автокатастрофі.

— О… Тоді це багато що пояснює, — лише вимовила мама.

Й зробила паузу, щоб додати ще щось, та двері палати розчахнулися, і з-за них виринула знайома голова з темним скуйовдженим волоссям.

В карих очах я помітила хвилювання, від якого Соретті одразу ж відволік увагу усмішкою й мурчанням.

— Ти вже прокинулася, Бес… Гм, Елізабет.

— Він називає мене Бессі, — пояснила я мамі.

Вона задумалася на мить і вточнила:

— Як коханку Генріха VIII[2]? Цікаво.

Лайно! Чомусь я вважала, що Тоні самостійно вигадав це прізвисько.

— Анітрохи. Він просто знає, що мене це бісить. Тому, будь ласка, не згадуй в його присутності жодне з моїх дитячих імен.

Лілібет, Громила, Бетті Болтон, розбивачка носів… Я навіть з хворою головою легко можу уявити, як Соретті ліниво вимовляє будь-яке з них. Спочатку одненький разочок, а потім користується ними постійно, щоб викликати в мене дрижаки.

— От завжди ти так, Лізбет: розбурхаєш цікавість і вб'єш бідолашну найжорстокішим способом.

Як на того, хто викликав моїх батьків до Нью-Йорка, чим вже заробив собі смертний вирок, Тоні поводився доволі впевнено, нехай карі очі й гасали по палаті поглядом від зніяковіння, що було для нього новим відчуттям.

— Якщо ти тут, то де ж мій чоловік… — раптом похопилася мама, підіймаючись зі стільця.
— Мабуть, Девід пішов по каву, Терезо.

Девід… Терезо?! Лайно! Він вже звертається до батьків на ім’я і в мами при цьому не пішла пара з вух. Вона не проти. Вона це дозволила, або, навіть, схвалила. Усе ще гірше ніж я вважала, мабуть, стан не дозволив мені оцінити як слід халепу, в яку я мимоволі втрапила. Чорт!

Тільки-но мама лишила нас на самоті, перед цим поклавши Біблію коло мого стегна, немов оберіг, тільки вже від чиїхось непристойних зазіхань, Тоні прошурхотів ближче до ліжка, бо пересуватись тихо через величезну кількість паперових пакетів, що він тримав у руках, було неможливо.

— Невже мені наснилося, як я заборонила тобі гратись у спонсора, — пробуркотіла я.

— А додому ти поїдеш в лікарняній сорочці з голою дупкою? — з уїдливою розпусністю, без котрої не обходиться жодна розмова з ним, перепитав Соретті. — Я точно нічого не маю проти цього варіанту, а ось Тереза, мабуть, не схвалить… Крім речей тобі потрібен новий телефон, — він звалив покупки біля стільця, на якому до цього чатувала мама, покопирсався в них і видобув пакет, котрий одразу натякнув, що відтепер я власниця новенького айфона. — А ще десь там має бути текіла від Сильвії та решти.

— Текіла? — здивувалась я, нехай такий дарунок й вельми у дусі Сильвії. — Не фрукти чи цукерки?

— Вона вважає, після такого тобі захочеться не бананів, а напитися як чіп, коли тобі покращає.

Не втримавшись, я усміхнулася. Гаразд, Сильвіє, ось тут я з тобою згодна.

— І ми обоє знаємо, чого ти насправді гарчиш на мене. Справа не в речах.

Впавши на вільний стілець, Тоні задрав ноги на ліжко й влаштував свої черевики неподалік від Біблії. Шкода, цього не бачить мама.

— Невже?
— Я запанікував, гаразд? — розвів він руками, ховаючи від мене очі. Це щось новеньке! Зазвичай в його прямому нахабному погляді виклик. — Рятувальники повідомили Летті, а вона зателефонувала мені, бо виникло питання зі страховкою, — о, так, вона ж звільнила мене, себто навряд компенсуватиме витрати на лікування. Та, враховуючи окрему палату, схоже, пан Панікер і з цим встиг розібратися. — А коли я примчав сюди, мене не пускали до тебе, бо я не твій родич і не чоловік, — останні слова він вимовив не без докору на кшталт «ось навіщо люди одружуються, а ти, дурепа, мені відмовила». — Мені довелося викликати твоїх батьків, розумієш?

— То ти запанікував через це? Що десь у Нью-Йорку знайшлося місце, де твоє прізвище не відчиняє всі двері й не зриває трусів з дівок?

Я домоглася свого — мене одразу ж обпекло нищівним вугільним поглядом.

— Твої батьки мали бути тут, з тобою. Якби щось пішло не так… Я так і не попрощався, Елізабет, — зітхнув він. І прикусив нижню губу. Я зрозуміла — не зі мною, він не попрощався з мамою. Це Джованні завжди, навіть під час сварок, казав, що кохає Вітторію, а для Тоні в той день вона поїхала на закупи. І мала повернутися. А він її більше не побачив. — Мама відвела мене до тітки Белли і обіцяла, що швиденько з'їздить туди й назад. Я чекав її до самого вечора, аж поки не приїхав Великий Джо.

Заплющивши очі, Тоні відкинув голову назад, потребуючи хвильку, щоб вгамувати емоції й заспокоїти старі рани, що відкрилися, коли зі мною сталося лихо, нагадавши про найстрашнішу трагедію в його житті.

Спершись ліктем на ліжко, я простягнула до Соретті руку й тихо покликала, шмигонувши носом:

— Єнотику… Я тут і я майже в порядку.

Минула лише мить, і він одразу повернувся до мене з болісних тяжких спогадів, від котрих карі очі незвично почервоніли й стали вологими. Всівшись рівно, Тоні зімкнув наші пальці.