Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

— От лайно! Чорт! Я померла, поки спала, чи що?

Я не надто знаюся на оздобленні лікарняних палат: що в них має бути, а чого не повинно, та коли я засинала, батько не куняв у кріслі, а мама не сиділа коло ліжка з Біблією на колінах. Їх взагалі не було ані в лікарні, ані в Нью-Йорку.

— Елізабет! — шикнула мама, що зробило цю галюцинацію аж надто реально. — Тільки ти могла прокинутися вже з лайкою в роті! — на мій подив, мама казала це, посміхаючись, геть не суворо, чого я, ясна річ, очікувала, бо це ж мама, а я в її присутності згадала чорта.

— Так, бо, наскільки мені відомо, коли я заплющувала очі, ви були в Небрасці! Там хтось винайшов телепорт?

— Прямим рейсом усього три години, зайченя, — тато також прокинувся і потягнувся, розминаючи затерплі в кріслі м’язи, переставивши на невеличкий столик зі світильником пластиковий контейнер зі… це що, прошуто?! — А коли летіти приватним літаком…

— Звідки у вас гроші на приватн… О ні… Ні-ні-ні! — минула лише мить, як я второпала. Усе. Прошуто підказало. Вивело на єнотячий слід.

Він спілкувався з моїми батьками. Він розповів їм, що сталося — а може й більше, — він доправив їх в Нью-Йорк.

І дременув кудись, щоб я не вбила його, коли прокинуся. Може, узагалі взуває в сусідній палаті симпатичну легкодоступну медсестру, щоб зняти стрес.

— Той твій Тоні зв’язався з нами… — почав тато, також підійшовши до ліжка і лагідно задивляючись на мене. Мабуть, намагався пом’якшити удар, котрий я вже прописала у якості ліків одному Соретті.

— Так, це я вже зрозуміла, — прогарчала я, човгаючись на ліжку, одразу приклавши до забитих ребер долоню, ніби це могло їх якось зцілити і покращити мій стан.

Втім я відбулася ще досить легко: струсом мозку, синцями та подряпинами. Лікар, котрий оглядав мене, скидаючись при цьому зі своєю верхньою щелепою, висунутою уперед, на допитливого кроля, згадував, що водію дісталось більше. Авжеж! Це йому божа кара за надмірну цікавість! А ще на нього, можливо, чекає кара від родини Болтон, якщо я відішлю до нього маму, бо потрібно ж якось спекатись батьків. Якщо він справді індус, я йому не заздрю. Має вона одну рису… Ні, моя мама не расистка, але інші релігії зневажає настільки і не соромиться говорити про це, що нею б пишався сам Торквемада[1].

— Як ти почуваєшся, Лілібет? — ніжно спитала вона, згадавши, як називала мене, коли я хворіла в дитинстві. Й помітивши, як, заворушившись, я скривилася. О ні, нехай тільки Тоні почує це ім’я, нехай промовить його своїм безсоромним язиком, і я гарантовано його вб’ю.

Схоже, мама дійсно хвилювалась за мене, це, звісно, не врятує мене від нотацій до кінця життя, але приблизно до вечора звільнить. Трохи згодом, десь за кілька днів, я отримаю усі її враження, думки та тривоги у лекції-проповіді, а потім прочухана вдруге отримає Соретті, та зараз… зараз я була вільна. І жива. Який щасливий день!

— Та, ніби, непогано, — мовив тато, оцінюючи поглядом мій стан, ніби я старий будинок, що він ремонтуватиме, і він подумки підраховує кошторис, шкрябаючи при цьому бороду. 

Повірити не можу, що мама дозволила йому якусь рослинність на обличчі! Вона завжди наполягала, що таткова борода виглядатиме ще гірше за його рідке рудувато-каштанове волосся. І не помилилася. Складалося враження, що якась істота потерлася об його лице хутром, і лишила неохайні шматки, що прилипли до шкіри на щоках і підборідді.

— Могло бути гірше, — погодилась я.

Ну це ж очевидно!

— Могло бути й краще, — зауважила мама.

Невже я зарано зраділа і нотації світять мені просто зараз? Помилуй мене, мамо, я ж ще на лікарняному ліжку! Нехай воно й доволі зручне, якщо не згадувати постіль з пентхауса, особливо хазяйську.

— Не я була за кермом, — насупилась я. — Водій не слідкував за дорогою, був неуважний, — ще б пак, з такою виставою на задньому сидінні, — і я постійно робила йому зауваження. Я навіть маю свідка…

Якщо не враховувати, що це Петра, і що саме її істеричний лемент так чи інакше спровокував ту аварію.

Та я була певна, мама дійматиме допитом лише мене.

Але її вираз обличчя трохи пом’якшав. Схоже, відтепер вона винуватила виключно водія. Отак вже ліпше.

— А де, власне, Тоні?

Рано чи пізно я мала спитати. І готувалася почути, що мама відіслала його додому, у космос, або назад у пекло, нашвидкуруч провівши обряд екзорцизму. Це ще вияв неабиякої вдячності з її боку за швидкісний трансфер.

— Вийшов переговорити з кимось, — відмахнувся тато. — А перед цим припер купу харчів, бо в їдальні…

— Так-так, він не фанат сендвічів.
— Пошукати його? — запропонував він, і зголосився, не дочекавшись відповіді: — Ну, піду пошукаю.

За мить тато вже зник за дверима. Схоже, шукатиме він переважно в місцях, де Тоні лишив ті контейнери з їжею з ресторану. Ну, я б вчинила так само.

Мама на це лише пирхнула та закотила очі.

— Нащо ви прилетіли? Я ж жива і майже ціла… — похитала я головою.

Мама, переклавши Біблію на ковдру, опустила руки і заходилася смикати поділ своєї туніки.

— Тоні так переймався, доладно нічого не пояснив. Тільки лютував, що його не пускають до тебе, бо він не родич. І тоді просто повідомив, що замовив літак. Поки ми летіли сюди, ми навіть не знали, в якому ти стані, доню. Ми дуже злякалися, Лілібет. Я увесь час молилася за тебе…

Ніби доти вона не робила цього постійно.

— Вибач, що сіла не в те таксі, — не без єхидства зітхнула я, скосивши очі на прошуто. Мені навіть соромно, що зараз мене нудить від самого вигляду будь-якої їжі.

— Приватний літак для батьків звичайної покоївки? Чи це не занадто? — змінила мама тему. Й примружилася, показуючи усі свої підозри. Я ж натомість, хутко втрачаючи сили після нетривалого перепочинку, почала часто кліпати, бо мені знов хотілося спати. Мені дали якусь пігулку, що притлумила головний біль від похмілля, який нестерпно підсилився від зіткнення з іншою автівкою, та голова була заважка для мене, а думки нагадували гладких повільних слимаків, що пересуваються заледве.