Читати книгу - "Холодний Яр"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Говорив Терещенко. Недовго. Та переконливими у його мові були дві речі. Оповів, що зустрічав на Запоріжжі полонених, що верталися із Польщі. Оповідали, що українську армію у Галичині на власні очі бачили, із старшинами і козаками розмовляли... Поповняється і переформовується... Польща теж, на весну, ще до війни готовиться... А зрештою — чим ми ризукуєм?! До Збруча залишилося нам коло двохсот кілометрів... Хай на чотири, хай аж на п’ять днів ходу, щоб коней не різати... Шкода вже завертати... Перейдем кордон, не сподобається — відпочнем тиждень — і гайда знову на Україну...
Нікому в голову не стукнуло, що „закордон“ — то не Чорний ліс... Не сподобалося — наплювать...
Говорили старшини та представники чот. Власне, говорила за них сама втома, говорило бажання відпочити, бажання вилізти з неспокійного партизанського життя і воювати вже у війську, маючи ворога перед собою — а не з усіх боків. Просили усі полковника, щоб вів за Збруч.
— Ну, як мітінгувати — то вже по всім правилам, — намагався усміхнутися Хмара, — хто за тим, щоб за кордон — піднести руку! Піднесли руку всі до одного. Повагавшись хвилину — підносимо і ми з Андрієм.
Полковник викинув останній „атут“.
— А щож то ви, панове, думаєте — що піти за кордон — то із Чорного ліса на Херсонщину?! Понад кордоном червоні частини стоять... Ціла армія, напевно...
— Проб’ємося!.. Загула відповідь.
— Пробитися, звичайно, можна, але треба добре місцевість знати... А я в свойому житті — на Поділлі ніколи не був... Хто із вас знає?
Хочу сказати полковникові, що приграничні повіти знаю, та Терещенко мене випереджує.
— Не турбуйся, полковнику! Місцевість я знаю добре — увесь дев’ятьнадцятий рік там товкся... Покажу тобі дороги поміж лісами до самого Збруча.
Хмара обернувся до Терещенка.
— Твоя думка перемогла, ти знаєш місцевість — відсьогодні ти командуєш полком і ведеш його за кордон. Я тобі за помішника буду...
Терещенко спробував відпекуватися — та Хмара від свойого рішення не відступив.
Щоб не прогаяти з трудом здобутої віддалі від червоних, не затримуємося довго на відпочинку Вирушаєм із села на Схід і поблукавши по лісових і полевих дорогах — беремо курс на Захід. Червоні того дня нас не догнали, можливо що й слід згубили. Та другого дня підвечір, відпочивши вже цілої пів ночі — зіткнулися, між Немировом та Брацлавом, з новим полком ворожої кінноти. Видно був теж поінформований про „бандитів“ у будьоновках, бо не задовольнившись тим, що ми, порозмовлявши, мирно розминулися з його роз’їздом — ув’язався за нами. Та, чи не був певний своїх сил, чи не мав певности, що ми — не свої — до бою не рвався. Йшов слідом, заховуючи всі міри охорони себе. Щоб відірватися від нього — робимо знову довший нічний марш. Рано, коло містечка Красного, під’їжджаєм до високої могили полковника Нечая, що стоїть при дорозі. Їдучи попереді коло Хмари і Терещенка — оповідаю їм історію, що чув її колись у Красному. На тій старій могилі славного козацького ватажка — стояв новий хрест-пам’ятник. Не був то пам’ятник Нечаєві... Місцевий поміщик-поляк, на землі якого стояла могила — завіщав перед смертю, щоб поховали його на Нечаєвій могилі. Ну й поховали. Поставили хрест, що за життя його ще собі дідич приготовив. Другого ранку — найшли тіло поміщика на полі коло могили, а могила засипана і хрест нерушений — все на місці. Пішла чутка — Нечай викинув... Не приймає у сусіди... Хто знав — чиїх то рук робота — мовчав... Поховали там само вдруге. Вдруге „Нечай викинув“... Поховали втрете — поліція варту поставила. Вночі — почало щось лякати — поліцаї втекли, а „Нечай — втрете викинув“... Тоді рідня, для святого спокою і щоб волю покійного не дуже нарушити — поховала дідича біля могили, а хрест із написом — так на могилі й залишився.
Як порівнялися з могилою, Хмарі забагнулося вилізти на неї — оглянути хрест. Полк затримався. Видряпуємося на Нечаєву могилу цілою пачкою, та там відразу зацікавив нас не хрест, а що інше. За могилою лежав притаївшись хлопець, в старенькому кожушку, з-під якого виднілися ноги у штанях із англійського військового сукна й дірявих чоботях.
Спускаємося до нього.
— Ти чого тут лежиш? Хто ти такий?
— Я — звідціля, з Красного... Ходив до сестри у село... Ночував там — тепер вертаюся...
— Ой, мой, брешеш!.. Вимова у тебе полтавська, а чоботями своїми — ти вже здалека б’єш... Покажи документи!
— Я не брав із собою... Далебі, товариші, — я із Красного...
Це, нечуване на Поділлі — „далебі“ — видавало його походження з головою...
— Чого ти сховався за могилу?
— Бачу кінниця їде — думав, що банда яка... Сховався, щоб кожушка та шапки не забрали...
— Маєш при собі зброю?
— Ні, не маю нічого, — прошу — дивіться!.. — розщепнув хлопець кожушину, одягнену на саму брудну сорочку. Ми вп’яли очі у щось ще нами не бачене: на поясі штанів був ґудзик... Звичайний великий металевий ґудзик із... українським гербом-тризубом... Серця наші тьохнули... Дезертир з української армії!.. Зараз будемо знати, що з нею!.. Той ґудзик, що не існував ще, як емблема регулярного війська за наших часів — засяв для нас стома сонцями.
Хлопець зауваживши до чого ми приглядаємся — зблід і, певно, проклинає у душі ту годину, коли не звернув уваги на ґудзик, забув його відрізати й пришити інший.
Хватаєм хлопця за руки і тягнемо, переляканого, на дорогу до полку.
— Ти петлюрівець? Ідеш із-за кордону? Признавайся, брате, — не бійся! Ми ж свої! — Партизани!..
— Ні, товарищі! Далебі ні! Я від сестри...
На шляху, показуєм старшинам і козакам той ґудзик на штанах. Ізскакуючи з коней, всі розглядали його, як найбільшу в світі рідкість... Розгублений хлопець не міг, певно, переварити в своїй голові — чого „будьоновці“ так тішаться, побачивши дурний ґудзик відрізаний від плаща і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Холодний Яр», після закриття браузера.