Читати книгу - "Холодний Яр"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Щож ти їх ріжеш чи вішаєш?
— А ось — дивись! Власний винахід!..
Чекіст витягнув із-за халяви патичок, щось ніби „юрок“ до в’язання снопів. Потім виняв із кишені сплетений з тоненьких ремінців шнурок із зв’язаними разом кінцями.
— Бачиш? — От тобі цілий інструмент! Ані шуму, ані крови!.. Отак заложив шнурочок на шию... — Чекіст одягнув собі через голову шнурок. — Заклав осюди патичок... Покрутиш кілька раз — і готовий!..
Хмара, що уважно слухав — встав.
— А-ну-ну, чекай, як то робиться — хочу добре придивитися...
— Ну, кажу-ж тобі — отак! Сюди закладається, а отак перекручується...
Хмара взяв у свої руки патичок і легенько закручував петлю на шиї. Потім крутнув із силою раз, другий, третий...
Чекіст вхопився руками за шию, захрипів, посинів виваливши язик і з хрустом горлянки та позвонків — визяпнув духа.
Потримавши якийсь час для певности — полковник пустив патичок і посміхнувся.
— Дійсно добрий спосіб... ні шуму — ні крику...
Знявши „інструмент“ — заховали уповноваженого під ліжко й закликали з другої хати чекіста, що поганяв коні у бричці, що нею уповноважений приїхав. І той відійшов без шуму і крови — на лоно Авраама. Потім оба тихо пірнули під лід Ятрані, а на бричку поставили кулемет.
Може хто бачив, як несли в мішках трупи і вкидали їх в ополонку, може який тайний чекіст упізнав коні й бричку свойого начальника, — але зникнення уповноваженого — розмаскувало і знову стягнуло на наш полк червону кінноту. Тим разом вже „котовців“.
Знову почалися виснажуючі нічні переходи, знову нервуючі напади і сутички. Кілька разів обстрілювали нас із лісів місцеві повстанці, та ми уникали контакту з ними.
Хмара хотів вести полк до Чорного ліса, щоб відпочивши добре — йти знову в якийсь рейд. Терещенко, що був тепер за начальника обозу — підібрав собі однодумців й запекло „агітував“ в полку, щоб іти закордон, на об’єднання з українською армією. Тим більш, що до Збруча було вже нам ближче ніж до Чорного ліса.
Знаходило це живий відклик в душах перемучених партизанів і козаки почали натискати на полковника, щоб вів їх за кордон. Хотілося закордон, до свойого війська Загородньому, мріяв про те Баранів... Не від того були і ми з Чорнотою. Стримувало нас те, що не мали дозволу від отамана Холодного Яру, — виправдували себе в душі тим, що як полк піде, то будемо змушені піти з ним. Вертатися з Поділля на Чигиринщину самій холодноярській кінноті — було аж занадто небезпечно. Підемо за кордон, а весною, як наша армія почне знову операції — прорвемося з чорнолісцями знову до своїх, — заодно й зв’язкову службу виповнемо... Так ми собі з Андрієм міркували, та голосу в тій справі не забирали. Як Хмара постановить — так і буде. А чорноліський полковник, що влітку мав велику охоту пробитися до фронту — не мав тепер зовсім охоти йти до Збруча. Стримувала його непевність — де українська армія? Що з нею діється? Чуткам про її переформування, поповнювання і переозброювання для війни на весну — чомусь не довіряв... Як лізли до нього козаки із розмовами на ту тему — сердився.
— Ну чого скиглиш один з другим?! До весни недалеко! Почнуться бої, буде фронт — підем тоді пробиватися!
Та... до весни ще було далеко... А хлопці, що, хто другий, хто третій рік уже партизанили — були перемучені... Тиснули знову морози із завирюхами, а червона кіннота щоночі чи ранку — випрошувала тріскотнею кулеметів із теплих хат і підганяла в походи, що й кінця їм невидно... До двох полків „котовців“, що лазили по наших п’ятах — долучився ще й полк „червонців“ із чортівсько в’їдливою кінною батареєю гармат. Гнали нас Гайсинщиною вздовж Бога. Відв’язатися було важко, бо й місцевість для нас незнана, і „советская власть“ була тут вже зорганізована, — з усіх боків давали червоним відомости про наш рух.
Хмара заявив, що має вже досить Поділля. Треба випередити червоних на добрий перехід; а тоді звернути праворуч, ще один перехід — аби тільки коні витримали — і через Звенигородщину — у свояси.
Заночувавши ніби то у якомусь селі й розвідавши, що червоний полк у сусідньому дожидає на решту частин, що відстали — робимо вночі з сімдесять кілометрів. Переходимо дві залізниці й рано стаєм на короткий відпочинок вже на Липовеччині. Та ніхто не спішився притулитися десь щоб передрімати годинку... Перемучені до краю партизани, довідавшись, що будем повертати назад до Дніпра — блукали по вулиці з сонними потемнілими обличчями і гуртками радилися. Прийшла до Хмари делегація — полк хоче поговорити з полковником про напрямок дальшого походу. На дворі мороз і заметіль... Нема мови про те, щоб на дворі „мітінгувати“. З тривогою в душі дивлюся на Хмару. Бо... так хотілося, щоб полк ішов на Захід... Так хотілося хоч два три дні спокійно поспати... Можна, звичайно і в землянці у Холодному Яру — та так до нього далеко! Втричі дальше — ніж до Збруча...
Вислухавши делегатів, чорноліський полковник сонно поклав голову на стіл і, здавалося, забув про все. Йому теж хотілося спати... Добу, дві... Потім змучено підвів голову.
— Хай кожна чота пришле до мене сюди двох чоловік. Та хай всі козаки знають, що як вони потім скажуть — так буде.
Козаки пішли. Хмара втомлено оглянув нас усіх, що були в штабі.
— Це через тебе, батьку бородатий, козакам закордону забагнулося... Ти все про те торочиш і на стоянці, і на поході...
Терещенко підтвердив рухом голови.
— Казав, полковнику, і кажу — що це найкраще, що можемо зробити. Не для відпочинку — а... усіх повстанців і партизанів — треба за Збруч у регулярні частини гнати. Більше діла буде.
Полковник сказав скликати усіх старшин. Прийшли висланці з чот. Простора хата заповнилася вщерть. Хмара підвівся.
— Чую, що хлопці хочуть, щоб я вів полк за кордон, до нашого війська. Як би воно фронт тримало — повів би не вагаючись. Тепер не маю охоти — бо не знаю куди і кому на потіху заведу вас. Ходять чутки, що наша армія за Збручем переформовується і готовиться до нових боїв з червоними. А я думаю, що як би так було — досіб знали ми про те
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Холодний Яр», після закриття браузера.