Читати книгу - "Очікування шторму"

— Отже, була, якщо листи писала.

— Ви їх бачили?

— Один. Але й цього досить.

— Поспішний висновок. Насамперед необхідно прочитати лист.

— Він учив мене іншого. Вдарив по обличчю, сказав, щоб я не сміла читати чужі листи.

— Лист зберігся?

— Ні.

— Може, згадаєте зміст?

— Нічого цікавого там для вас не було.

— Охоче вірю. Але заради цікавості хотів би почути.

— На початку листа вона розпускала слину: дорогий, любий. Зустрітися б хотіла, та обставини не дозволяють. Очевидно, заміжня, шльондра… Просила на брата вплинути, який після контузії зовсім опустився. І тепер віниками торгує біля лазні.

— Дубовими?

— А ви звідки знаєте?

— Проходив повз лазню… Там завжди віниками дубовими торгують.

— Не знала. В лазню не ходжу. В мене ванна… Щоправда, гарячої води нема. Та я миюся холодною. Звикла. А шкіра від цього стає еластичнішою і здоровішою. Дивіться. — Вона заголила руку вище ліктя. Шкіра у неї була смаглява, що гарно зберегла сліди минулорічної щедрої засмаги.

— Що ще було в листі?

— Нічого. — Їй була неприємна ця розмова. Така неприємна, що блідість, наче талий сніг, зникла з обличчя. І тепер — чи від злості, чи від звичайного роздратування — воно вкрилося великими рожевими плямами.

— Ким підписаний лист? — запитав Каїров.

— Підпис нерозбірливий.

— Зворотна адреса?

— Без адреси. — Вона відповідала, нервово покусуючи губи.

— Не звернули уваги, з якого міста відправлено листа?

— Місцевий… Тому я й вигнала його. Останній тиждень він жив у готелі.

— Речей своїх Сизов не залишив у вас?

— Усе забрав. Забув лише фляжку.

— Покажіть її.

Тетяна неохоче підвелася з дивана. «Дивна вона жінка, — подумав про неї Каїров. — А може, й ні. Може, все закономірно. Народилася красивою. Свого роду витвір мистецтва. Легковажна. Це теж од народження. Яким би виглядало життя на землі, якби всі жінки були отакі вродливі? Й такі легковажні. Напевно, виробилися б інші звичаї, нрави. Поняття моралі було б також зовсім інше. Чому вона так розмовляє зі мною? То сердиться, то кокетує. Напевне, Тетяна по-іншому й не може розмовляти з чоловіком. Вона звикла подобатися. Звикла, як п'яниця до алкоголю».

Тетяна принесла фляжку. Звичайну, з алюмінію. В зеленому матер'яному чохлі. Струснула. Булькнула рідина.

— Що тут? — запитав Каїров.

— Вино. Чарочку?

— У першій половині дня не вживаю.

— Гарна звичка.

— Сизов пив?

— Багато. Та ніколи не п'янів. Тільки очі червоніли.

— Я заберу з собою фляжку. Злийте вино у графин.

— Графин не порожній. А це вино випийте в другій половині дня за наше знайомство.

— Дякую. — Каїров підвівся. — Скажіть, Сизов розмовляв з вами про події на фронті?

— Рідко. Мені здається, вони не дуже його цікавили. Він любив повторювати, що тепер фронт усюди.

— Це точно. Спасибі… Всього найкращого. Вибачте вже…

— Будь ласка, будь ласка, — чемно відповіла Тетяна.

Рибоколгосп «Чорноморський» притулився до моря за високою, що ступала в хвилі, скелею, на якій моряки поставили потужну берегову батарею. Там же й очкасті прожектори. Вночі, наче кулі, темряву пронизують. А вдень сплять під густими плямистими сітками. Скеля струнка, мов дівчинка, красива, примітна. Німці на неї в сорок другому зуба гострили. Тільки вистояли моряки. Скільки чорнопузих, хрестатих літаків дельфінами в морі перекидалося!

Постраждав рибоколгосп. Звичайно, менше ніж місто. Але… семирічну школу прямим влучанням на тріски рознесло. На рибозаводі від коптильного цеху лише купи цегли лишилися. З півдюжини житлових будинків трусонуло. Щоправда, прямих влучень у будинки не було, та з вікнами, дверима попрощатися довелось.

Колгосп славився рибою. До війни мав торговельні угоди з багатьма санаторіями та будинками відпочинку. Тримав свій ларьок на міському базарі. Робив консерви в цехах власного маленького заводу.

Як почалася війна, вилов упав. Більшість чоловіків пішли в армію. Жінки тепер старшували на шаландах. Честь їм і хвала. Нічим сильному полу не поступалися. Та ось лихо: нині в море далеко виходити ризиковано. Німецькі підводні човни ще, мов акули, нишпорять. Мін — що медуз перед штормом. Промишляють колгоспники біля берега. А який вилов на мілині — річ відома. Й усе ж шаланди ніколи не поверталися порожні. День на день не випадав — кефаль, ставрида, хамса, битий дельфін. Дельфіняче м'ясо було цілком їстівне. Та коли його смажили, сморід стояв над усім селищем, що заповзало в гори ящіркою. Кмітливіші господині додавали в печеню стручковий перець, кріп, часник, цибулю…

Ваня Манько шморгнув носом. Ні, їсти йому не хотілося. Він досхочу наївся дельфінячого м'яса. Йому б звичайного, яловичини. Та це буде згодом, коли батько повернеться з фронту. А тепер… Тепер Ваня втікав з уроків. І крутою стежиною, що огинала кущі, спускався до моря. Море сьогодні було тихе й ласкаве. Хвилі не шуміли, а розмовляли одна з одною пошепки, як хлопчиська на уроках.

Учився Ваня в четвертому класі. Коли школу розбомбило, їх перевели в клуб. Концертний зал великий. У кожному з чотирьох його кутків навчався клас. І гомін стояв щільний і нерозбірливий, наче на колгоспному базарі. В ранкову зміну ходили перший, другий, третій та четвертий класи. Після обіду — з п'ятого по сьомий.

Нудно в школі було Іванові. Він любив море. Любив рибоколгоспний причал. Запах вітру морського,