Читати книгу - "Сьомий хрест"

Чи дозволять повернутися додому? Чи буде їхнє життя таким, як» досі?

На цьому думки Лізель урвалися, а сльози висохли Серце підказало їй, що про це годі й думати. Минулого не вернеш. Звичайно Лізель розуміла тільки те, що лежало у вузькому колі її життя. Вона нічого не знала про туманний світ, що лежав за його межами, а також про дивні явища, що відбувалися десь на межі цих двох світів, коли все знайоме, зникає навіки або коли тіні намагаються повернутися, щоб іще раз стати реальністю.

Але в цю хвилину навіть Лізель зрозуміла, що таке примарний світ і що таке Пауль, який повернувся додому лише в її уяві, — бо він уже не Пауль, — і що таке родина, яку вже не можна назвати родиною, і життя, прожите разом протягом довгих років, яке після коротенького зізнання однієї жовтневої ночі в підвалі гестапо перестало бути життям.

Лізель хитнула головою й відвернулася од вікна. Вона сіла на канапі біля дітей. Старшому хлопчикові вона сказала зняти брудні панчохи й надіти чисті, що сушилися коло плити. Дівчинку вона посадовила собі на коліна й пришила їй до суконьки гудзика.

Хоч Меттенгаймер і говорив собі, що за ним і далі стежать шпики, але ця думка його більше не лякала. «Нехай собі стежать, — думав він навіть з якоюсь гордістю, — вони нарешті побачать, що таке чесна людина».

Але він продовжував молити бога, щоб Георг зник з його життя, не заподіявши ніякого лиха Еллі, але й так, щоб не довелося брати гріха на душу.

Цей обшарпаний чоловічок, який сів на лавку біля нього, мабуть, заступив того добродія у фетровому капелюсі, котрий так мучив його минулого тижня. Але Меттенгаймер спокійно чекав на двірника, що мав незабаром повернутися з церкви і відімкнути йому будинок. «Чудовий будинок, — подумав старий, — і його хазяї були непогані люди».

Білий двоповерховий будинок з низьким, трохи вигнутим дахом і гарним порталом, з такою ж вигнутою аркою, стояв у саду на пагорку і здавався більшим, ніж він був насправді. Раніше він стояв за межами міста, але місто росло і настигло його. Заради цього будинку вулицю трохи повернули вбік — шкода було руйнувати такий гарний дім.

Будинок для закоханих, які не бояться за своє кохання, свій матеріальний добробут і вже в медовий місяць думають про внуків.

— Нічогенький будиночок, — сказав обшарпаний чоловічок. Меттенгаймер глянув на нього. — Далебі, непогано, що старих хазяїв виселили, нехай тепер у ньому інші поживуть.

— А ви що, новий наймач? — спитав Меттенгаймер.

— Боже мій! Я? — Чоловічок зареготав.

— Я шпалерник і працюю тут, — сухо сказав старий.

Чоловічок з пошаною глянув на нього. А що Меттенгаймер уперто мовчав, то чоловічок незабаром підвівся, крикнув: «Хайль Гітлер!» — і почимчикував геть. «Це не шпик», — подумав Меттенгаймер.

Він хотів був піти глянути, чи не прогавив він, бува, прихід двірника, коли раптом побачив Шульца, свого помічника; він ішов до нього від трамвайної зупинки. Меттемгаймер страшенно здивувався; адже сьогодні була неділя.

Але Шульц і не думав заходити в будинок. Він сів на сонечку біля Меттенгаймера.

— Яка чудова осінь, пане Меттенгаймере!

— Еге.

— Не довго вже продержиться така погода. Учора сонце так заходило…

— Он як?

— Пане Меттенгаймере, — сказав Шульц, — ваша дочка Еллі| яка завітала до вас учора…

Меттенгаймер рвучко обернувся. Шульц зніяковів.

— Що з нею? — спитав Меттенгаймер чомусь роздратовано.

— Нічого, зовсім нічого, — збентежено сказав Шульц. — Вона така вродлива. Просто дивно, що вона досі не одружилася вдруге.

Очі Меттенгаймерові гнівно блиснули. Він сказав:

— А це вже, по-моєму, її справа.

— Почасти, — озвався Шульц — Вона розлучилася з Гайслером?

Меттенгаймер украй розгнівався.

— А ви підіть і спитайте в неї. «Старому, мабуть, позакладало», — подумав Шульц і спокійно сказав:

— Звичайно, я міг би спитати в неї. Але я думав, що краще нам удвох спершу поговорити про це.

— Про що? — трохи розгублено спитав Меттенгаймер.

Шульц зітхнув.

— Пане Меттенгаймере, — сказав він уже зовсім іншим тоном, — вашу родину я знаю десять років, майже так само давно, як і вас, і ми з вами працюємо в одній фірмі. Колись, було, ваша Еллі частенько заходила до вас на роботу; а як я вчора знову побачив її, мені немов стріла прошила серце.

Меттенгаймер почав жувати кінчик вуса. «Нарешті!» — подумав Шульц. Він продовжував:

— Я людина без забобонів. Чого я тільки не чув про цього Георга Гайслера. Ну, я його не знаю. Але, між нами кажучи, пане Меттенгаймере, я від щирого серця бажаю, щоб йому пощастило втекти. Я просто кажу те, що інші думають про себе. А ваша Еллі могла б тоді зразу ж подати заяву, що він покинув її і втік. У Гайслера є син… Так, я знаю. Коли це хороший хлопчик, ну що ж, виходить, уже й хлопчик є.

Меттенгаймер стиха промовив: