Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

18 березня 1920 р. Всеросійський ЦВК затвердив Пололсення про революційні військові залізничні трибунали (далі — РВЗТ)[828]. На весь час запровадження на залізницях воєнного стану створювалися Головний РВЗТ при Наркоматі шляхів сполучення РСФРР і РВЗТ при управліннях кожної із залізниць. Склад цих трибуналів формувався Наркомом шляхів сполучення (НШС) РСФРР і комісарами окремих залізниць із урахуванням думки голови Головного РВЗТ. До складу трибуналів обов’язково входили представники транспортних підрозділів ЧК. Для обслуговування окремих дільниць, районів або важливих залізничних вузлів дозволялося створювати відділення трибуналів. До компетенції РВЗТ належали злочини, вчинені службовцями залізниці, а також небезпечні для нормального залізничного руху злочини, вчинені іншими особами в смузі відчуження залізниць. На території УСРР РВЗТ були в Харкові, Києві, Катеринославі, Одесі та деяких інших містах (всього 6 трибуналів на середину 1921 р.). Вищою інстанцією для них був РВЗТ при уповноваженому НШС РСФРР на Україні.

Що ж до органів ЧК, то 20 серпня 1920 р. РНК УСРР прийняла постанову, яка визначала відносини центральних і губернських органів ЧК з органами юстиції та внутрішніх справ і революційними трибуналами[829]. На зміну всіх попередніх актів встановлювалося, що один із членів колегій губернської ЧК делегується до складу губернського революційного трибуналу. ЧК виносить вироки лише у справах, які вимагають безпосередньої розправи, всі інші упродовж місяця направляються за підсудністю в революційні трибунали та народні суди. Революційні трибунали мають право перевірки слідчих дій ЧК по справах, призначених до передавання трибуналам. Вони також можуть перевіряти місця ув’язнення і законність утримання заарештованих.

Новий самостійний елемент судоустрою було запроваджено постановою РНК УСРР Про робітничі дисциплінарні товариські суди від 12 червня 1920 р.[830] Дисциплінарні суди засновувалися з огляду на особливо важке військове, продовольче та паливне становище, а також із метою піднесення дисципліни і продуктивності праці. Створювалися вони при губернських, повітових і районних відділеннях виробничих професійних спілок, але фінансувалися за кошторисом відділів праці Наркомату праці. Передбачалася касаційна інстанція — Губернський дисциплінарний суд при губернському відділі праці. Палітра застосованих санкцій була доволі широкою: від догани до звільнення з підприємств і передання до концентраційного табору. За наявності ознак кримінального або цивільного правопорушення справа направлялася до народного суду або революційного трибуналу. 5 червня 1921 р. РНК УСРР затвердила нове положення про дисциплінарні товариські суди[831], згідно з яким такі суди діяли при губернських радах профспілок та Упрпрофбюро.

Певні судові функції виконували також Комісії по боротьбі з трудовим дезертирством, створені на підставі декретів Ради праці та оборони. Їхня компетенція визначалася в УСРР Постановою Головного і Всеукраїнського комітетів трудової повинності Про діяльність Дезертиркомісій по боротьбі з трудовим дезертирством, опублікованою 11 червня 1920 р.[832], а згодом — Постановою РНК УСРР Про трудове дезертирство і органи боротьби з ним від 31 січня 1921 р.[833] Дезертиркомісії не лише передавали матеріали дисциплінарним судам і ревтрибуналам, але могли й самостійно віддавати дезертирів у штрафні трудові частини строком до 6-ти місяців, накладати арешт строком до 3-х (згодом — 2-х) тижнів тощо.

26 жовтня 1920 р. (через сім днів після прийняття аналогічного положення в РСФРР) РНК УСРР затвердила нове положення Про народний суд[834]. Історію підготовки цього акта, покликаного зблизити українське й російське законодавство, докладно описав М. П. Діденко[835].

Новелою стало запровадження для народних суддів обов’язкового стажу політичної роботи «в пролетарських організаціях», а також теоретичної або практичної підготовки для посади радянського судді. Зберігся попередній порядок виборів і дострокового відкликання суддів повітовими (міськими) Радами. Але відповідні рішення Рад підлягали затвердженню губвиконкомом.

Згідно з новим положенням в Україні замість повітових (міських) раднарсудів створювалися губернські раднарсуди. Раднарсуди при цьому могли лише скасувати рішення і вироки першої інстанції з направленням справи на повторний розгляд, але не розглядати самостійно справу по суті, як це було передбачено до того. Губернські раднарсуди мали президію, яка обиралася з’їздом народних суддів і затверджувалася губернським виконкомом, у складі голови ради, його заступника та від двох до п’яти постійних членів. Розгляд справ відбувався за участю одного члена президії і двох народних суддів, залучених за чергою. Допускалося також створення районних раднарсудів, за умови, що вони будуть обслуговувати не менше трьох повітів. У такому разі замість однієї губернської ради на території губернії було кілька районних. Саме за таким принципом були побудовані майже всі раднарсуди в УСРР. Лише у Волинській та деяких інших невеликих за територією губерніях існували власне губернські раднарсуди[836]. Проте через рік обіжником НКЮ УСРР № 218/66 від 2 грудня 1921 р. всі районні раднарсуди були скасовані, а губернські раднарсуди стали єдиною касаційною інстанцією для всіх народних судів губернії. Аргументувалося це необхідністю досягнення єдиної касаційної практики[837].

У примітці до нового положення про народний суд зазначалося, що положення про революційні трибунали від 20 лютого 1919 р. залишається чинним за винятком окремих статей. Утім, певні зміни у судочинстві революційних трибуналів із часом все ж відбулися. Так, важливе значення мав обіжник НКЮ УСРР № 39 від 15 листопада 1920 р. Про порядок провадження і розгляду судових справ у революційних трибуналах[838], який усунув ряд прогалин у судовому процесі. А постановою РНК УСРР від 28 грудня 1920 р. деякі категорії злочинів проти особи і власності було