Читати книгу - "Необхідні речі"

«Жодна людина не заслуговує та це більше, ніж той п’яний ханига», – повторив він для себе, але щось усередині не погоджувалося. Щось усередині говорило, що він вчиняє страшну, жахливу помилку, від якої може ніколи й не відійти. Він поліцейський, частина його роботи – заарештовувати людей, які роблять те, що збирається вчинити він сам. Це вандалізм, чистий вандалізм, а вандали – погані люди.

«Вибирати вам, Норрісе, – раптом заговорив у нього в голові голос містера Ґонта. – Це ваша вудочка. І це також ваше Богом дане право на свободу волі. У вас є вибір. У вас завжди є вибір. Але…»

Голос у голові Норріса Ріджвіка не закінчив. Та це й було б зайвим. Норріс знав, які будуть наслідки, якщо облишити це. Повернувшись до машини, він побачить, що його «бейзен» розламана надвоє. Бо в кожного вибору є наслідки. Бо в Америці ти можеш мати все, що захочеш, якщо тільки можеш за це заплатити. Якщо не можеш заплатити або відмовляєшся платити, то завжди залишатимешся нужденним.

«Крім того, він мені б теж таке вчинив, – роздратовано подумав Норріс. – І далеко не за таку гарну річ, як мій “бейзен”. За пляшку “Олд Дюка” і пачку “Лакі Страйка” Г’ю Пріст і матері своїй горлянку б перерізав».

Тож він відкинув відчуття провини. Коли щось усередині знову спробувало протестувати, намагалося переконати його все зважити, перш ніж це робити, подумати, Норріс це придушив. Тоді нахилився й почав кремсати шини «б’юїка» Г’ю. У процесі роботи ентузіазм зростав, як і в Майри Еванс. Удовольняючи додаткову спокусу, він розтрощив фари «б’юїка», і передні, і задні. Скінчив він, запхавши за двірник лобового скла з водійського боку записку зі словами

Виконавши завдання, Норріс знову підкрався до вікна спальні, серце важко гупало у вузьких грудях. Г’ю Пріст і досі міцно спав, пригортаючи той жалюгідний вовняний килимок.

«Кому, заради Бога святого, хотілося б тримати в руках таку брудну стару мерзоту? – загадався Норріс. – А він стискає так, наче то якийсь дурний плюшевий ведмедик».

Норріс повернувся до авто. Сів у салон, перемкнувся на нейтральну й дозволив старому «жукові» безшумно скотитися по доріжці. Він не заводив двигуна, доки авто не опинилося на дорозі. А тоді рушив геть якомога швидше. У нього боліла голова. Шлунок огидно перевертався в животі. А він продовжував твердити собі, що це не має значення, він почувається добре, він почувається добре, блядь, він справді почувається добре.

Це не дуже діяло, доки Норріс не потягнувся назад між сидіннями і стиснув у лівому кулаці гнучку, тонку вудочку. Після цього він потрохи заспокоївся.

Норріс так тримав її всю дорогу додому.

9

Срібний дзвіночок теленькнув.

У «Необхідні речі» ввійшов Слопі Додд.

– Привіт, Слопі, – озвався містер Ґонт.

– Д-до-до-добрий д-день, м-м-міс-стере Ґ-Ґо…

– Біля мене заїкатися нема потреби, Слопі, – сказав йому містер Ґонт.

Він підняв долоню, вилкою розчепіривши два пальці, провів ними в повітрі перед простодушним обличчям Слопі, і той відчув, як щось – сплутаний вузлуватий клубок у голові – чарівним чином розчинилося. У нього щелепа відвисла.

– Що ви зі мною зробили? – видихнув він. Слова бездоганно злетіли з язика, ніби намистинки в низці.

– Один трюк, якого міс Реткліфф була б дуже рада навчитися, – відповів містер Ґонт. Він усміхнувся і поставив значок біля імені Слопі у себе на листку. Тоді глянув на великий підлоговий годинник, що вдоволено відраховував час у кутку. За п’ятнадцять перша. – Як же ти так швидко пішов зі школи? У когось можуть виникнути підозри?

– Ні. – З обличчя Слопі не сповзав зачудований вираз, і він намагався опустити погляд на власний рот, ніби міг побачити, як слова злітають з нього таким безпрецедентно гарним чином. – Я сказав місіс Девíз, що в мене болить живіт. Вона відправила мене до медсестри. Я сказав, що мені вже краще, але все одно трохи нудить. Та запитала, чи зможу я сам дійти додому, а я сказав, що так, нехай мене відпустять. – Слопі замовк. – Я прийшов, тому що заснув у кімнаті для самостійної роботи. Мені наснилося, що ви мене кличете.

– Саме так. – Містер Ґонт склав докупи свої химерно рівні пальці собі під підборіддям і всміхнувся хлопчикові. – Скажи мені: мамі сподобався той п’ютеровий чайничок, що ти їй купив?

Слопі на щоки набіг рум’янець, від чого вони стали нагадувати стару цеглину. Він уже почав було щось говорити, а тоді здався й опустив погляд собі на ноги.

Своїм найм’якішим, найдобрішим голосом містер Ґонт сказав:

– Ти залишив його собі, правда?

Слопі кивнув, не відриваючи погляду від своїх ступень. Він почувався присоромленим і збентеженим. Найгірше те, що він відчував жахливу журбу й скорботу: якимсь чудом містерові Ґонту вдалося розчинити той обридлий, ненависний ґудз у нього в голові… але що це дає? Тепер він надто соромиться, щоб говорити.

– І навіщо, скажи з ласки своєї, дванадцятирічному хлопчикові п’ютеровий чайничок?

Чуб Слопі, що кілька секунд тому підстрибував угору й униз, тепер метлявся з боку на бік, коли він хитав головою. Він не знав, навіщо дванадцятирічному хлопчикові п’ютеровий чайничок. Знав лише, що хотів залишити його собі. Він йому сподобався. Дуже… дуже… сподобався.

– …дотик, – пробурмотів він нарешті.

– Перепрошую? – запитав містер Ґонт, піднімаючи суцільну хвилясту брову.

– Кажу, мені подобається, який він на дотик!

– Слопі, Слопі, – заговорив містер Ґонт, обходячи касову стійку, – мені ти це не мусиш пояснювати. Я все знаю про таку особливість, яку люди називають «гордістю від володіння». Я зробив її наріжним каменем моєї кар’єри.

Слопі стривожено зіщулився, позадкувавши від містера Ґонта.

– Не чіпайте мене! Будь ласка, не треба!

– Слопі, я не маю жодного наміру торкатися тебе. Так само як не планую казати, щоб ти віддав чайничок матері. Він твій. Можеш робити з ним що завгодно. І взагалі, я вітаю твоє рішення залишити його собі.

– Ви… ви серйозно?

– Так! Авжеж, серйозно! Егоїстичні люди – щасливі люди. Я вірю в це всім серцем. Але, Слопі…

Слопі підняв голову й перелякано подивився на Ліленда Ґонта крізь звислу облямівку рудого волосся.

– Прийшов час тобі завершити оплату за нього.

– А! – На обличчі Слопі з’явився вираз повного полегшення. – Це ви через це хотіли, щоб я прийшов? Я вже думав, що, може…

Але він чи то не міг, чи то не смів завершити сказане. Він не був упевнений, чого містер Ґонт хоче.

– Так. Пам’ятаєш, з кого обіцяв пожартувати?

– Звичайно. З тренера Претта.

– Правильно. Цей жарт складатиметься з двох частин: тобі треба дещо десь покласти, а також дещо сказати тренерові Претту. І якщо ти чітко дотримуватимешся вказівок, чайничок назавжди залишиться твоїм.

– А можна,