Читати книгу - "Янголи і демони"

Мортаті стривожився ще більше.

— Карло, його кохання... було цнотливе. Він не порушував жодних обітниць. Хіба він тобі не пояснив?

— Не пояснив чого? — Камерарій згадав, як вибіг тоді з кабінету, а Папа кричав йому наздогін: «Дай мені пояснити!»

Повільно, із сумом, Мортаті розповів усю історію. Багато років тому, коли Папа був іще простим священиком, він покохав молоду черницю. Обоє вони дали обітницю утримання й ніколи навіть подумки не припускали порушити вірність Богові. З часом їхнє кохання зміцніло, і хоч вони знаходили сили не піддаватися поклику плоті, обоє несподівано самі для себе почали мріяти про щось інше — про найвище чудо божественного творіння — дитину. Спільну дитину. Це томління, особливо в неї, просто доводило до божевілля. Але Бог все одно залишався на першому місці. Через рік, коли їхні страждання сягли апогею, вона прийшла до нього радісна й збуджена. Виявилось, вона щойно прочитала статтю про нове чудо науки, яке давало змогу двом людям зачати дитину, не вступаючи в статеві стосунки. Вона вирішила, що це знак від Бога. Побачивши, що очі коханої світяться щастям, священик погодився. Ще через рік завдяки чуду штучного запліднення вона народила дитину...

— Це... неправда, — запинаючись, вимовив приголомшений камерарій, сподіваючись, що це морфій так діє на його органи чуттів. Ну звісно, у нього почалися галюцинації.

У Мортаті в очах стояли сльози.

— Ось чому Його Святість завжди так симпатизував науці, Карло. Він почувався в боргу перед нею. Наука дала йому змогу відчути радість батьківства, не порушивши обітниці утримання. Його Святість сказав мені, що шкодує лише про одне — про те, що сходження церковною ієрархією не дозволило йому бути поруч із коханою жінкою й бачити, як росте його дитинча.

Камерарій Карло Вентреска відчув, що його знову поганіші безумство. Йому хотілося вп’ятися нігтями собі в тіло. Звідки я міг знати?

— Папа не згрішив, Карло. Він був невинний.

— Але... — Камерарій шукав у своєму розбурханому мозкові бодай якогось аргументу. — Подумайте про загрозу для Церкви... від такого його вчинку. — Його голос тепер звучав невпевнено. — А якби ця його хвойда раптом з’явилася? Або, не дай Боже, його дитина? Уявіть, якої ганьби натерпілася б Церква!

— Його дитина вже давно тут. — Голос Мортаті тремтів.

Усе зупинилося.

— Карло... — Мортаті зовсім знесилів. — Дитина Його Святості — це ти.

Цієї миті камерарій відчув, що полум’я віри в його серці тьмяніє. Тремтячи, стояв він перед вівтарем на тлі Мікеланджелового «Страшного суду». Він знав, що тільки-но побачив пекло. Він розтулив було рот, аби щось сказати, але вуста затремтіли, і з них не вилетіло ні звуку.

— Хіба ти не розумієш? — схвильовано говорив Мортаті. — Саме тому Його Святість прийшов до тебе в лікарню у Палермо, коли ти був іще хлопчиком. Саме тому він забрав тебе до себе й виховував. Черниця, яку він кохав, — це була Марія... твоя мати. Коли ти народився, вона пішла з монастиря, але ніколи не порушувала вірності Богові. Папа, довідавшись, що вона загинула під час вибуху, а ти, його син, дивом урятувався, заприсягся Богові, що більше ніколи тебе не залишить. Карло, твої батьки обоє зберегли цноту. Вони не порушили обітниць Богові. Проте знайшли спосіб привести у світ тебе. Ти був їхнім спільним чудом.

Камерарій затиснув долонями вуха, щоб не чути цих слів. Заціпенілий, він стояв перед вівтарем. Тоді, відчувши, що світ вислизає в нього з-під ніг, безсило впав на коліна й дико закричав.

Секунди. Хвилини. Години.

Здавалося, у стінах Сікстинської капели час утратив сенс. Вітторія повільно приходила до тями від заціпеніння, що скувало всіх присутніх. Вона відпустила руку Ленґдона й почала протискатися крізь юрбу кардиналів до виходу. Їй здавалося, що до дверей каплиці багато миль і що всі її рухи сповільнені... наче під водою.

Вона маневрувала поміж мантіями, і її рух, схоже, вивів із трансу інших. Дехто почав молитися. Дехто плакав. Інші повернулися й дивились їй услід, і вираз розгубленості на обличчях поступово змінився тривогою. Вона вже протиснулась майже крізь увесь натовп, коли хтось схопив її за руку. Дотик був слабкий, але впевнений. Вона повернулась і побачила перед собою старого кардинала зі зморшкуватим лицем. У його очах застиг страх.

— Ні, — прошепотів кардинал. — Не йдіть.

Вітторія зупинилась, здивована.

З іншого боку підійшов іще один кардинал.

— Перш ніж щось робити, треба подумати.

Тоді ще один:

— Це може спричинити страшний біль...

Кардинали оточили Вітторію з усіх боків. Вона дивилася на них, вражена.

— Але все, що тут сьогодні сталося... Світ обов’язково мусить почути правду.

— Серцем я вас підтримую, — сказав кардинал зі зморшкуватим лицем, не відпускаючи її руки, — але це шлях, з якого немає вороття. Треба подумати про розбиті надії. Цинізм. Як після цього люди зможуть знову вірити?

Раптом у проході виникло ще більше кардиналів. Тепер перед нею була суцільна стіна з чорних мантій.

— Прислухайтесь до людей на майдані, — сказав один. — Це розіб’є їм серця. Ми мусимо бути обережні.

— Нам потрібен час, щоб подумати й помолитися, — мовив інший. — Мусимо діяти обачно. Наслідки цього...

— Він убив мого батька! — вигукнула Вітторія. — Він убив власного батька!

— Я впевнений, що він заплатить за свої гріхи, — із сумом сказав кардинал, що тримав ЇЇ за руку.

Вітторія теж була в цьому впевнена, але вона хотіла подбати особисто, щоб він заплатив. Вона спробувала проштовхнутися до дверей, але кардинали стали ще щільніше. На їхніх обличчях був страх.

— Що ви збираєтеся зробити? — вигукнула вона. — Вбити мене?

Кардинали сполотніли, і Вітторія відразу ж пошкодувала про ці слова. Вона бачила, що в цих чоловіків добрі серця. Вони вже достатньо сьогодні надивились на насильство. Вони не хотіли їй погрожувати. Вони просто опинилися в безвиході. Налякані. Розгублені.

— Я тільки хочу... — сказав кардинал зі зморшкуватим лицем, —.. щоб ми вчинили так, як буде правильно.

— У такому разі ви її відпустите, — почувся в неї за спиною низький голос. Слова прозвучали спокійно, але категорично. Роберт Ленґдон став поруч із нею і взяв її за руку. — Ми з міс Ветрою йдемо звідси. Негайно.

Кардинали невпевнено почали розступатися.

— Зачекайте! — Це був Мортаті.

Він ішов до них центральним проходом, залишивши нещасного камерарія самого перед вівтарем. Здавалося, за останню годину Мортаті дуже постарів. Він згорбився, неначе ніс на плечах важкий тягар ганьби. Він підійшов до них і поклав одну руку на плече Ленґдонові, другу —