Читати книгу - "Безсоння"

— Добре, — сказав він. — Підіб’ємо підсумок. Можна припустити, що Ед уже давно зациклився на проблемі, пов’язаній з абортами, що він багато років підтримував прихильників шансу на життя. Потім у нього почалися проблеми зі сном… Він почав чути голоси…

— …бачити маленьких лисих чоловічків…

— Одного так напевно, — погодився Ральф. — Атропос став його гуру, вдовбуючи йому в голову ідеї щодо Кривавого Царя, центуріонів та інші марення. Коли Ед розповідав мені про царя Ірода…

— …він думав про Сьюзен Дей, — закінчила Луїза. — Атропос… Як це кажуть по телебаченню… маніпулював ним. Перетворював на керовану ракету. Як ти гадаєш, у кого Ед роздобув шарфа?

— В Атропоса, — одізвався Ральф. — Можу побитися об заклад, що в карлика повно таких штучок.

— І як ти гадаєш, що буде в Еда в аероплані, на якому сьогодні увечері він літатиме? — Голос Луїзи тремтів. — Вибухівка чи отруйний газ?

— Якщо він справді планує знищити всіх, то, швидше за все, вибухівка; при використанні газу сильний вітер може йому завадити. — Ральф випив води й помітив, що його рука нервово тремтить. — Але, з другого боку, ми ж не знаємо, яку страву Ед міг приготувати у своїй лабораторії, чи не так?

— Так, — понуро протягнула Луїза.

Ральф поставив склянку з водою на стіл.

— Мене не дуже цікавить, чим саме збирається скористатися Ед.

— А що ж тебе цікавить?

Підійшла офіціантка із щойно завареною кавою, — здавалося, сам аромат уже підбадьорив Ральфа. Вони з Луїзою взялися за каву як тільки офіціантка відійшла. Кава була міцною і такою гарячою, що Ральф обпік губи, але все-таки напій здавався йому божественною амброзією. Коли Ральф поставив чашку на блюдце, вона була наполовину порожня, а в шлунку розлилося тепло, начебто він наковтався гарячих вуглинок. Луїза похмуро дивилася на Ральфа поверх своєї чашки.

— Найбільше мене цікавимо ми, — мовив Ральф. — Ти сказала, що Атропос перетворив Еда на керовану ракету. Абсолютно правильно; саме це і являли собою пілоти-камікадзе під час Другої світової війни. У Гітлера були «Фау-2»; а в Хірохіто[45] — «Священний Вітер». Мене турбує, що Клото й Лахесіс учинили те саме й з нами. Нас заправили особливою силою й запрограмували на автомобільний політ у Гай-Рідж, щоб ми зупинили Сьюзен Дей. І мені б хотілося знати — чому.

— Але ми ж знаємо, — запротестувала Луїза. — Якщо ми не втрутимося, сьогодні ввечері під час виступу цієї жінки Ед Діпно вчинить самогубство, забравши з собою дві тисячі ні в чому не винних життів.

— Так, — погодився Ральф, — і ми зробимо все можливе, щоб зупинити його, Луїзо. Щодо цього не хвилюйся. — Ральф допив каву й поставив чашку на блюдце. Тепер шлунок його прокинувся й вимагав їжі. — Я не можу стояти осторонь і дозволити Еду вбити всіх цих людей, як не можу не лайнутися, якщо хтось поцілить мені м’ячем у голову. Ось тільки ми не мали нагоди дочитати контракт до кінця, і саме це мене лякає. — Він похитнувся. — Я до смерті наляканий.

— Про що ти говориш?

— Про те, що нас розіграли як по нотах. Нам відомо, чому ми повинні спробувати запобігти виступу Сьюзен Дей; ми не можемо допустити й думки, що божевільний фанатик уб’є кілька тисяч безневинних людей. Але нам невідомо, чому вони хочуть, щоб саме ми зробили це. Ось що лякає мене.

— У нас є шанс урятувати дві тисячі людських життів, — сказала Луїза. — Ти маєш на увазі, що це багато для нас, але не для них?

— Саме про це я й кажу. Не думаю, щоб цих типів вражала кількість можливих жертв; вони вбивають нас не десятками чи сотнями тисяч, а мільйонами. Вони звикли до видовища того, як Визначеність та Випадковість стирають нас із лиця землі.

— Як, наприклад, при пожежі або під час повені в Деррі вісім років тому, — зауважила Луїза.

— Так, але навіть подібні події ніщо в порівнянні з тим, що відбувається в світі щороку. Повінь вісімдесят п’ятого року тут, у Деррі, забрала двісті двадцять життів, але минулої зими в Пакистані в результаті повені загинуло більше трьохсот п’ятдесяти людей, а останній великий землетрус у Туреччині убив більше чотирьох тисяч. А ще вибух атомного реактора в Чорнобилі. Десь я читав, що понад сімдесят тисяч людей померло від променевої хвороби. Величезна кількість панам, скакалок і пар… окулярів, Луїзо. — Ральф жахнувся, мало не сказавши «пар сережок».

— Не продовжуй, — Луїзу пересмикнуло.

— Мені ця тема не більш приємна, ніж тобі, — зауважив Ральф. — Але я змушений говорити хоча б тому, що двоє типів увесь час намагалися відволікти нас від неї. Розумієш, до чого я тебе підводжу? Мусиш розуміти. Великі трагедії завжди були частиною Випадковості; то що ж змінилося тепер?

— Не знаю, — похитала головою Луїза, — але для них було дуже важливо тримати нас подалі.

Ральф ствердно кивнув. Він відчував, як кофеїн розігріває його кров, поколює в пальцях.

— Упевнений. А тепер згадай нашу розмову на лікарняному даху. Чи чула ти коли-небудь, щоб два чоловіки пояснювали настільки багато, так і не пояснивши нічого?

— Не зрозуміла, — відповіла Луїза, але обличчя її свідчило про інше: вона не хотіла розуміти, про що він говорить.

— Мої слова стосуються головної ідеї: можливо, вони не можуть брехати. Припустимо, це так. Якщо людина володіє певною інформацією, але не хоче нею ділитися, а на неправду нездатна, що їй залишається робити?

— Постійно ухилятися від небезпечної зони, — сказала Луїза, — або зон.

— Правильно. А хіба не так чинили вони?

— Добре, — погодилася Луїза. — Вони вели на манівці, але мені здавалося, що в розмові лідируєш ти, Ральфе. Мене вражали твої запитання. Я, наприклад, просто намагалася переконати себе, що все відбувається насправді.

— Звичайно, запитання я ставив, і багато, але… — Ральф замовк, не знаючи, як точніше передати думку, що крутилася в його голові, концепцію одночасно складну й по-дитячому наївну. Він зробив ще одну спробу викликати внутрішній спалах, щоб перейти на інший рівень, знаючи, що коли він зможе досягти її думок, то покаже їй кристально чисту й точну картину. Але нічого не вийшло, і Ральф розчаровано забарабанив пальцями по скатертині.

— Я був так само зачарований, як і ти, — нарешті заговорив він. — Якщо мій подив і виливався в питання, то лише тому, що чоловіки — принаймні, мого покоління — привчені не опускатися до охів і ахів. Це привілей жінок, які вибирають матеріал для оббивки меблів.

— Ах ти,