Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

«Мабуть, заснути все одно не вдасться, — подумав він. — Я ніколи не любив спати вдень, навіть у ті далекі дні, коли місіс Шоу називала мене Бамою».

А за хвилину вже солодко похропував, накривши очі рукою. Юк спав на підлозі біля ліжка, поклавши писок на лапу.

ТРИ

Едді й Сюзанна сиділи поряд на ліжку в гостьовій кімнаті. Едді досі не міг повірити: вони мали змогу не просто передрімати, а передрімати в справжньому ліжку. Розкіш на розкоші й розкішшю поганяє. Зараз йому хотілося лише лягти, пригорнути до себе Сьюз і заснути. Але спершу треба було розв’язати одне питання. Воно не давало йому спокою цілий день, навіть у найтяжчі хвилини їхнього політиканського експромту.

— Сьюз, щодо Тіанового діда…

— Я не хочу про це чути, — перебила вона.

Він здивовано підняв брови. Хоча, здається, знав відповідь.

— Ця балачка може затягтися, — пояснила вона, — а я втомилася. Я хочу спати. Перекажи Роландові те, що розповів тобі старий перець, але мені не кажи нічого. — Вона сиділа коло нього, торкаючись своїм коричневим стегном його білого стегна, дивлячись у його світло-карі очі своїми темно-карими очима. — Чув мене?

— Чув тебе добре.

— Кажу спасибі велике-велике.

Він розсміявся, обійняв її, поцілував.

А невдовзі по тому вони теж спали в обіймах, дотикаючись лобами. Прямокутник світла повільно просувався їхніми тілами, поки сонце опускалося дедалі нижче й нижче, на справжньому заході, принаймні на той час. Роланд бачив це на власні очі, повільно під’їжджаючи верхи до будинку Старого. Біль у ногах змусив його витягти ноги зі стремен.

ЧОТИРИ

Йому назустріч вийшла Розаліта.

— Хайл, Роланде. Довгих днів і приємних ночей.

Він кивнув.

— І тобі того самого, тільки вдвічі більше.

— Я знаю, що ти можеш попросити декого з нас метати тарілки у Вовків, коли вони прийдуть.

— Хто тобі сказав?

— О… Маленька пташка прошепотіла на вухо.

— А. І що, ти метатимеш? Якщо я попрошу?

Вона широко всміхнулася, показавши зуби.

— Ніщо в цьому житті не принесе мені більшої втіхи. — Зуби сховалися, усмішка пом’якшала. — Хоча ми з тобою могли б знайти втіху у чомусь не менш приємному. Хочеш побачити мій будиночок, Роланде?

— Еге ж. А ти натреш мене своєю чарівною олією?

— Ти хочеш, щоб я тебе натерла?

— Так.

— Сильно чи ніжно?

— Люди кажуть, що найкраще від болю в суглобах допомагає водночас і те, і те.

Поміркувавши над цим, вона розсміялася і взяла його за руку.

— Ходімо. Поки сонце світить і цей куточок світу спить.

Він охоче пішов туди, куди вона його повела, до потаємної криниці, порослої м’яким мохом. І там відновив сили.

П’ЯТЬ

Каллаген повернувся о пів на шосту, якраз тоді, коли Едді, Сюзанна і Джейк прокидалися. О шостій Розаліта і Сейрі Адамс подали вечерю: овочі й холодна курятина, — на затіненій терасі за будинком. Роланд і його друзі їли жадібно. Стрілець просив добавки навіть не двічі, а тричі. Каллаген, навпаки, їв мало, більше перекочував їжу в тарілці з місця на місце. Засмага на обличчі надавала йому здорового вигляду, але не могла приховати темних кіл під очима. Коли Сейрі — весела, радісна жінка, повна, але легконога, — винесла торт із прянощами, Каллаген лише головою похитав.

Коли на столі не лишилося нічого, крім чашок і кавника, Роланд дістав тютюн і питально здійняв брови.

— Кури, — сказав Каллаген і гукнув: — Розі, принеси цьому хлопцеві щось, куди можна скидати попіл!

— Чоловіче, я міг би слухати тебе цілий день, — сказав Едді.

— Я теж, — кивнув Джейк.

Каллаген всміхнувся.

— Те саме я можу сказати про вас, хлопці. — Він налив собі півчашки кави. Розаліта принесла Роландові глиняну чашку для попелу. Коли вона пішла, Старий сказав: — Я мав закінчити цю розповідь учора. Майже цілу ніч крутився в ліжку, обдумуючи, як розповісти решту.

— Тобі допоможе, якщо я скажу, що частину її вже знаю? — спитав Роланд.

— Напевно, ні. Ти ходив до Печери дверей з Хенчиком?

— Так. Він сказав, що на говорющій машині, яка відрядила їх туди шукати тебе, була пісня. Та, про яку ти казав?

— «Хтось врятував мені життя», так. Я навіть описати не можу, як це було дивно: сидіти в хижі манні у Кальї Брин Стерджис, дивитися на пітьму Краю грому і слухати Елтона Джона.

— Стоп-стоп-стоп, — запротестувала Сюзанна. — Отче, ти випереджаєш події. Останнє, про що ти розповідав, — Сакраменто, тисяча дев’ятсот вісімдесят перший рік, ти щойно дізнався, що твого друга порізали так звані Брати Гітлера. — Вона строго подивилася на Каллагена й перевела погляд на Джейка й Едді. — Я так бачу, джентльмени, відколи я покинула Америку, ви не надто великих успіхів досягли у справі мирного співіснування.

— Я не винен, — сказав Джейк. — Я в цей час був у школі.

— А я був під кайфом, — сказав Едді.

— Ну добре, в усьому винен я, — сказав Каллаген, і всі розсміялися.

— Закінчуй свою розповідь, — попросив Роланд. — Може, після цього краще спатимеш уночі.

— Можливо. — Замислившись на хвилю, Каллаген почав: — Спогади про лікарню в мене, напевно, такі самі, як і в усіх людей, — запах засобів для дезінфекції й звук приладів. Здебільшого приладів. Їхнє пищання. Єдине, що пищить так само, — це обладнання в кабінах літаків. Одного разу я запитав у пілота, і він сказав, що це звук навігаційних приладів. Пригадую, тоді я ще подумав, що в лікарняних реанімаціях, мабуть, збіса багато навігаційних пристроїв.

Коли я працював у «Домівці», Ровен Маґрудер не був одружений, але, мабуть, усе змінилося, бо в кріслі коло його ліжка сиділа жінка й читала книжку в паперовій обкладинці. Добре вдягнута, в гарному зеленому костюмі, панчохах, в туфлях без підборів. Але я не почувався ніяково через те, що маю перед нею постати. Я помився, почистився, зачесався, як міг, і не пив від самого Сакраменто. Але щойно ми подивилися одне одному в обличчя, мені стало незатишно. Вона сиділа спиною до дверей. Я постукав об одвірок, вона повернулася до мене, і все моє так зване самовладання мов випарувалося. Я відступив на крок назад і перехрестився. Вперше з тієї ночі, як ми з Ровеном навідали Лупе в тій самій лікарні. Здогадуєтеся, чому?

— Авжеж, — сказала Сюзанна. — Бо шматочки склалися докупи. Вони завжди складаються. Ми вже не раз це бачили. Просто не знаємо, якою має бути картина.

— Чи не можемо цього