Читати книгу - "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

До кінця дня Бускерос весь час приходив і відходив. Увечері діялося те саме; то сусідній будинок був надто освітлений, то на вулиці з’явилися якісь підозрілі люди або не були ще подані умовні знаки. Часом Бускерос приходив сам, іншим разом присилав зі звісткою одного зі своїх довірених людей. Нарешті він прийшов по мене й примусив іти за ним. Можеш уявити собі, як у мене калатало серце. Думка, що я порушую батькові накази, зумовила мою розгубленість, але кохання брало гору над усіма іншими почуттями.

Бускерос, входячи у вуличку Авґустинців, показав мені своїх вартових і дав їм гасло.

— Якщо тут проходитиме хтось чужий, — сказав він мені, — мої друзі зроблять вигляд, що сваряться, тому він, хочеш не хочеш, вимушений буде повернути назад. А зараз, — додав він, — ми вже на місці. Ось драбина, щоб ти видерся нагору. Бачиш, як вона міцно спирається на стіну. Я слідкуватиму за знаками, а як тільки плесну в долоні, починай підніматися.

І хто ж міг би подумати, що після всіх цих планів і приготувань Бускерос переплутає вікна. Він, однак, зробив це, і ти побачиш, чим це скінчилося.

Як тільки я почув умовний сигнал, то почав, хоч і з перев’язаним плечем, підніматися по драбині, тримаючись однією рукою. Видершись нагору, я не знайшов, усупереч обіцянці, відкритої віконниці, тож був вимушений стукати, зовсім не тримаючись руками. У цю мить хтось раптово відчинив вікно, вдаривши мене віконницею. Я втратив рівновагу й з верхівки драбини злетів вниз на цегли, що лежали на землі. Зламав у двох місцях вже поранену руку, розтрощив ногу, яка застрягла між щаблями, другу вивихнув і покалічився від карку аж до крижів. Чоловік, який відчинив віконницю, прагнув, мабуть, моєї смерті, бо вигукнув:

— Ти загинув?

Я злякався, що він схоче добити мене, тому відповів, що загинув.

За мить озвався той же голос:

— Чи є чистилище на тому світі?

Оскільки я страждав від нестерпного болю, то відповів, що є і що я вже в ньому перебуваю. Потім, як мені здається, я втратив притомність.

Тут я перебив Суареса і запитав, чи була того вечора гроза.

— Ще й яка, — відповів він, — гриміло, блискало, і можливо, тому Бускерос і переплутав вікна.

— Що я чую, — здивовано вигукнув я, — отже це і є наша душа з чистилища! Наш бідний Аґілар!

З цими словами я стрілою вибіг на вулицю. Починало світати, я найняв двох мулів і чимшвидше подався до монастиря камедулів. Знайшов кавалера Толедо, який лежав хрестом перед святим образом. Я ліг поруч, а оскільки у камедулів не можна голосно розмовляти, я йому на вухо коротко переказав усю історію Суареса. Спершу мої слова начебто не справили на нього жодного враження, але потім я помітив, що він усміхається. А тоді нахилився до мого вуха й запитав:

— Любий Аваріто, як ти думаєш, чи дружина оїдора Ускаріса кохає мене і чи ще вірна мені?

— Без сумніву, — відповів я, — але тихо, не будемо смутити цих шановних анахоретів. Молися, сеньйоре, як завжди, я ж піду сказати, що наша покута скінчилася.

Пріор, почувши, що кавалер прагне повернутися в світ, попрощався з ним, похваливши однак його побожність.

Як тільки ми розпрощалися з монастирем, до кавалера одразу повернувся його колишній гумор. Я розповів йому про Бускероса; він сказав мені, що знає його і що це ідальґо з почту герцоґа Аркоса, якого вважають найнестерпнішою людиною в усьому Мадриді.

Коли циган дійшов до цього місця, один із його підданих прийшов доповісти йому, що сталося протягом дня, і ми його вже цього дня не бачили.

День тридцять сьомий

Наступний день ми присвятили відпочинкові. Сніданок був більш ситний і краще приготований. Ми зібралися всі. Прекрасна ізраїльтянка була одягнена дбайливіше, ніж зазвичай, але якщо вона робила це з метою сподобатися герцоґу, то марно, бо її зовнішність аж ніяк його не очарувала. Веласкес мав Ребеку за жінку, яка від інших відрізняється більшою глибиною думки й розумом, удосконаленим точними науками.

Ребека віддавна хотіла познайомитися з поглядами герцоґа на релігію, бо відчувала міцну нехіть до християнства й була учасником змови, метою якої було схилити нас до переходу у віру Пророка. Тому вона напівсерйозно, напівжартома запитала герцоґа, чи не знайшов він у своїй релігії такого рівняння, розв’язання якого справило б йому труднощі.

На згадку про релігію Веласкес спохмурнів, але бачачи, що запитання йому ставили мало не жартома, замислився на хвильку з не дуже задоволеним обличчям, а потім відповів гак:

— Я бачу, що ти маєш на увазі, сеньйоро; ти задаєш мені геометричне запитання, тому я відповім тобі, спираючись на засади цієї науки. Прагнучи позначити нескінченну величину, я пишу ∞ — вісімку, яка лежить на боці — і ділю її на одиницю; і навпаки, якщо я хочу позначити нескінченно малу величину, то пишу одиницю і ділю її на таку ж лежачу вісімку. Однак ці значки, які я вживаю в розрахунках, не дають мені ніякого уявлення про те, що я хочу виразити. Нескінченно великим є оце небо зі своїми зірками, помножене на нескінченну кількість разів. Нескінченно мала величина — це нескінченно мала часточка найменшого з атомів. Отже, я позначаю нескінченність, але не розумію її. А якщо я не можу зрозуміти й не можу виразити, а можу всього лиш позначити чи радше здалеку вказати нескінченно мале й нескінченно велике, то в який же спосіб я виражу те, що є водночас нескінченно великим, нескінченно розумним, нескінченно добрим і є творцем усіх нескінченностей?

Тут на допомогу моїй геометрії приходить Церква. Вона показує мені троїстість, яка міститься в одиниці, але не нівечить її. Що ж я можу закинути тому, що перевищує моє розуміння? Я вимушений піддатися.

Наука ніколи не веде до зневіри, тільки невігластво занурює нас у неї. Неук, який щодня бачить якусь річ, вже гадає, що розуміє її; справжній дослідник природи блукає серед загадок; весь час зайнятий пізнанням, він завжди розуміє наполовину, вчиться вірити в те, чого не розуміє, і таким чином наближається до святині віри. Дон Ньютон і дон Лейбніц були щирими християнами і навіть теологами, і обидва визнавали таємницю чисел, якої не могли збагнути.

Якби вони народилися в нашій вірі, то так само прийняли б і другу таємницю, не менш незбагненну, яка полягає в можливості тісного поєднання людини з Творцем. Її не