Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

Безпосередні причини, які зумовили вислід зіткнення між Африкою та Європою, очевидні. Як і у випадку з корінними американцями, європейці, які ступили на територію Африки, володіли потрійною перевагою у вигляді рушниць та інших технологій, масової письменності та політичної організації, неодмінної для підтримання дорогих дослідницьких і завойовницьких проектів. Ці переваги унаочнилися, щойно почалися зіткнення: не минуло й чотирьох років після того, як Васко да Ґама в 1498 році вперше досяг схід- ноафриканського узбережжя, як він повернувся із флотилією, яка виблискувала гарматами, щоб змусити до капітуляції найважливіший порт Східної Африки — Кілву, який контролював зімбабвійську торгівлю золотом. Однак чому європейці здобули ці три переваги раніше субсахарських африканців?

Як нам уже відомо, всі ці три переваги історично поставали на ґрунті харчового виробництва. Але харчове виробництво затрималося в Субсахарській Африці (порівняно з Євразією) через бідність Африки на придатних для одомашнення автохтонних видів тварин і рослин, її значно меншу територію, підхожу для тубільного харчового виробництва, та її витягнутість уздовж осі північ—південь, яка вповільнювала поширення харчового виробництва і винаходів. Розгляньмо тепер механізм дії цих чинників.

По-перше, щодо свійських тварин, то ті з них, які розводилися в Субсахарській Африці, походили з Євразії, за можливим винятком кількох, що походили з Північної Африки. Через це свійські тварини з’явилися в Субсахарській Африці лише через тисячі років після того, як їх почали використовувати в ранніх євразійських цивілізаціях. Спершу цей факт викликає подив, адже ми звикли вважати Африку континентом великих диких ссавців. Однак у розділі 9 ми з’ясували, що аби бути одомашненою, дика тварина має бути достатньо слухняною, покірною людям, недорогою в годівлі, імунною до хвороб, здатною швидко рости і розмножуватися в неволі. Автохтонні євразійські корови, вівці, кози, коні та свині були першими великими ссав- цевими видами світу, які пройшли всі ці випробування. їхніх африканських двійників, як-от африканського буйвола, зебру, чагарникову свиню71, носорога та гіпопотама так і не було одомашнено навіть у наші часи.

Звісно, час від часу деяких великих африканських тварин приручали. Ган- нібал узяв із собою африканських слонів на свою невдалу війну проти Риму, а стародавні єгиптяни, здається, приручали жирафів та інші види. Однак жодну з цих приручених тварин не було по-справжньому одомашнено, тобто їх вибірково не розмножували у неволі й не викликали генетичних змін, які робили їх кориснішими для людини. Якби африканських носорогів і гіпопотамів було одомашнено й осідлано, вони б не тільки годували армії, а й стали б нестримною кавалерією, що розривала би лави європейських кінних вершників. Ударні частини бантуської армії верхи на носорогах могли б повалити Римську імперію. Але не так сталося.

Другий чинник — аналогічна, однак не така гостра нерівність між Суб- сахарською Африкою та Євразією за придатними для одомашнення рослинами. В Сахельському поясі, Ефіопії та Західній Африці було виведено автохтонні культурні рослини, однак значно менше, ніж у Євразії. Через обмежений асортимент початкового дикорослого матеріалу, придатного для одомашнення, навіть найдавніше африканське рільництво зародилося на тисячі років пізніше, ніж рільництво Родючого півмісяця.

Отже, якщо говорити про одомашнення рослин і тварин, то стартовою перевагою і більшим розмаїттям у цій площині володіла Євразія, а не Африка. Третій чинник полягає в тому, що територія Африки становить всього-на-всього десь половину площі Євразії. Крім того, лише приблизно третина всієї її території припадає на субсахарську зону на північ від екватора, яку до 1000 р. до н. е. займали рільники й скотарі. Нині сумарне населення Африки становить менше 700 млн осіб порівняно із 4 млрд населення Євразії. А за інших рівних умов більша площа і кількість населення означає більшу кількість конкурентних суспільств і винаходів, а отже, швидші темпи розвитку.

Останній чинник, який позначився на повільніших темпах післяплейсто- ценового розвитку Африки порівняно з Євразією, — різні орієнтації головних осей цих континентів. Як і в Америки, головна вісь Африки пролягає з півночі на південь, тоді як Євразія витягнута зі сходу на захід (мал. 10.1). Рухаючись уздовж осі північ—південь, доводиться перетинати зони, які сильно відрізняються своїм кліматом, довкіллям, кількістю опадів, тривалістю світлового дня та хворобами культурних рослин і свійських тварин. Тому рослини й тварини, одомашнені або виведені в одній частині Африки, стикаються із великими труднощами, коли їх переносять в інші частини. Натомість між розділеними тисячами кілометрів євразійськими суспільствами одомашнені рослини і тварини пересувалися вільно, оскільки ці суспільства лежали на одній широті, в схожих кліматичних умовах з однаковою тривалістю світлового дня.

Повільне просування або повна зупинка культурних рослин і свійських тварин уздовж головної африканської осі північ—південь мали значні наслідки. Наприклад, середземноморські культурні рослини, що стали харчовими основами стародавнього Єгипту, потребують зимових дощів і сезонних змін тривалості дня для проростання. Ці культури не могли поширитися на південь від Судану, оскільки далі вони стикалися із літніми дощами та незначними сезонними змінами тривалості світлового дня або їх відсутністю. Єгипетські пшениця і ячмінь так і не досягли середземноморського клімату Капської провінції, доки європейські колоністи не завезли їх туди в 1652 році, а койсани так і не розвинули рільництва. Аналогічно банту занесли сахельські культурні рослини, адаптовані до літніх дощів і незначних сезонних коливань тривалості дня або їх відсутності, до Південної Африки, проте не змогли вирощувати ці культури в самій Капській провінції, через що просування бантуського рільництва зупинилося. Банани й інші тропічні азійські рослини, які добре підходять до африканського клімату і сьогодні належать до найпродуктивніших культур африканського сільського господарства, не могли досягти Африки суходільними шляхами. Вони прибули в Африку не раніше І тис. н. е. — через довгий час після одомашнення в Азії, — оскільки їм довелося почекати на початок великомасштабного корабельного руху через Індійський океан.

Видовженість Африки вздовж осі північ—південь також породжувала серйозні перешкоди для поширення свійських тварин. Екваторіальні мухи цеце, які переносять трипаносому, проти якої автохтонні африканські дикі ссавці мають опірність, виявилися смертоносними для завезених євразійських і північноафриканських видів свійських тварин. Корови, яких банту розводили у вільному від мух цеце Сахельському поясі, не пережили просування банту в екваторіальні ліси. Хоча коні близько 1800 р. до н. е. вже досягли Єгипту і невдовзі по тому змінили до невпізнаваності північноафриканську війну, до І тис. н. е. вони не змогли перетнути Сахару і викликати появу за- хідноафриканських князівств із кіннотою; далі на південь вони не поширилися взагалі через те, що там починалася зона мух цеце. Хоча корови, вівці та