Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

від своїх ніло-сахарських і афразійських сусідів. Тут вони також освоїли залізо, виплавка якого тільки-но почалася в Сахельському поясі. Витоки залізообробки в Субсахарській Африці, де вона з’явилася невдовзі після 1000 р. до н. е., досі залишаються неясними. Ця дата підозріло близька до часу появи близькосхідних методів залізної металургії в Карфагені на північ- ноафриканському узбережжі. Тому історики часто гадають, що металургійні знання прийшли до Субсахарської Африки з півночі. З іншого боку, мідь у західноафриканській Сахарі та Сахельському поясі плавили щонайменше з 2000 р. до н. е., що було вагомою передумовою для незалежного відкриття залізної металургії африканцями. Обґрунтованість цієї гіпотези зміцнює той факт, що залізообробні методи ковалів Субсахарської Африки були настільки відмінні від методів Середземномор’я, що також свідчать про незалежний розвиток: африканські ковалі відкрили спосіб досягнення високих температур у своїх сільських печах і виробляти сталь за більш ніж 2 тис. років до ПОЯВИ бесемерІВСЬКИХ печей у Європі Й Америці XIX СТОЛІТТЯ.      :

Після долучення залізних знарядь до їхніх вологолюбних культурних рослин банту нарешті скомплектували військово-виробничий пакет, який ніхто не міг стримати в тогочасній Субекваторіальній Африці. В Східній Африці їм доводилося конкурувати із численними ніло-сахарськими й афразійськи- ми рільниками залізної доби. Однак на південь аж на цілих 3200 кілометрів лежали рідкозаселені землі, на яких мешкали койсанські мисливці-збирачі, що не мали ні заліза, ні культурних рослин. Упродовж кількох сторіч рільники банту здійснили один із найстрімкіших колонізаційних наступів пізнього доісторичного періоду, діставшись території Наталь на східному узбережжі сьогоденної ПАР.

Не слід спрощувати цю безумовно стрімку й драматичну експансію та уявляти, нібито навала бантуських орд розтоптала всіх койсанів. Реалії насправді були куди складнішими. За кілька сторіч до наближення банту койсанські народи Південної Африки вже оволоділи розведенням овець і корів. Бантуські першопрохідці, мабуть, не були численними, добирали для себе лише вологі лісові місцевості, підхожі для рільництва на основі ямсу, й оминали посушливіші райони, які залишали койсанським скотарям і мислив- цям-збирачам. Поза сумнівом, між койсанами й бантуськими рільниками, які займали різні суміжні природні зони (що й досі притаманне пігмейським мисливцям-збирачам і бантуським рільникам в Екваторіальній Африці), зав’язалися шлюбні й торговельні відносини. Лише поступово, мірою чисельного зростання й долучення худоби та посухостійких злаків до їхнього господарства банту заповнювали пропущені території. Однак остаточний результат від цього не змінився: рільники банту зайняли майже всі колишні койсанські терени, від мешканців яких лишилася тільки спадщина у вигляді клацань у розкиданих некойсанських мовах, похованих черепів і кам’яних знарядь, які чекають археологів на відкриття, та койсанських рис у зовнішності деяких південноафриканських бантуських народів.

Що ж насправді сталося зі всіма зниклими койсанськими народами? Нам не відомо. Все, що упевнено можна сказати, це те, що там, де, мабуть, протягом десятків тисяч років жили койсани, тепер живуть банту. Ми лише можемо наважитися на домисли за аналогією з подіями в новочасній історії, коли сталеносні білі рільники стикалися із мисливцями-збирачами аборигенної Австралії або індіанцями Каліфорнії, які продовжували використовувати кам’яні знаряддя. Нам відомо, що в цих випадках мисливців-зби- рачів швидко ліквідовували через поєднання різних прийомів: проганяли з нажитих місць, чоловіків убивали або поневолювали, жінок забирали в дружини й обидві статі заражали епідемічними хворобами рільників. Прикладом такої хвороби в Африці є малярія, яку переносять москіти, що розмножуються на околицях рільничих поселень, і супроти якої прибулі банту вже встигли розвинути генетичну опірність, але койсанам, мабуть, її ще бракувало.

Однак розселення сучасних народів Африки, показане на мал. 19.1, нагадує нам, що банту не змогли знищити всіх койсанів, котрі вціліли в південноафриканських районах, не придатних для бантуського рільництва. Найпівденніший народ банту — коса — зупинився на Рибній ріці, що протікає через південне узбережжя Південної Африки, за якихось 800 кілометрів від Кейптауна. Причина їхньої зупинки полягала не в тому, що район Мису Доброї Надії (Капська провінція) занадто посушливий для рільництва: як- не-як сьогодні він — житниця Південної Африки. Річ у тім, натомість, що Капській провінції притаманний середземноморський клімат із зимовими опадами, в якому бантуські культурні рослини, адаптовані до літніх дощів, не ростуть. Коли 1652 року голландці прибули на територію Кейптауна зі своїми культурними рослинами близькосхідного походження, адаптованими до зимових опадів, коса й досі не переступили рубікон Рибної ріки.

Цей незначний аспект географії рослин справив величезний вплив на сучасне політичне життя. Один із його наслідків полягав у тому, що після того, як південноафриканські білі зброєю та хворобами винищили або прогнали койсанське населення Капської провінції, вони мають всі підстави стверджувати, що заселили цей регіон раніше банту, а отже мають пріоритетні права на нього. Цю претензію не обов’язково сприймати всерйоз, позаяк колишні пріоритетні права капських койсанів не завадили білим позбавити їх цієї території. Набагато тяжчі наслідки мало те, що голландські поселенці, починаючи з 1652 року, мусили конкурувати, лише із розрідженим населенням койсанських скотарів, а не з густонаселеними скупченнями оснащених сталлю бантуських рільників. Коли ж урешті-решт білі просунулися на схід і зіткнулися з народом коса на Рибній ріці в 1702 році, розпочався період відчайдушної боротьби. Хоч європейці на той час могли підтримувати свої війська із захищеної бази на Мисі, їхнім арміям знадобилося дев’ять воєн і 175 років, щоб, просуваючись у середньому менше ніж на 1,5 кілометра щороку, підкорити народ коса. Чи закріпилися б узагалі білі на Мисі, якби ті кілька перших голландських кораблів наразилися на такий запеклий опір?

Отже, проблеми сучасної Південної Африки принаймні частково кореняться в одній географічній випадковості. Так сталося, що прабатьківщина койсанських народів Капської провінції містила мало диких рослин, придатних для одомашнення; через іншу випадковість банту 5 тис. років тому успадкували від своїх пращурів культурні рослини, адаптовані до літніх дощів, а європейці успадкували від своїх предків близько 10 тис. років тому культурні рослини, адаптовані до зимових опадів. Як нагадав мені знак «Вулиця Ґеринґа» в столиці нової незалежної Намібії, минуле Африки залишило глибокий відбиток на її сьогоденні.

Ось чому і як банту поглинули койсанів, а не навпаки. Звернімося тепер до останнього питання серед порушених нами загадок африканського доісторичного минулого: чому саме європейці колонізували Субсахарську Африку. Те, що все відбулося саме так, а не навпаки, особливо дивує, адже Африка була єдиною колискою людської еволюції протягом мільйонів років, а також, напевно, прабатьківщиною анатомічно сучасних Homo sapiens. До цієї величезної стартової переваги Африки додаються переваги широкого розмаїття кліматичних умов і природних зон та найбільшого в світі людського розмаїття. Якби представник позаземної цивілізації відвідав нашу планету 10 тис. років тому, його можна