Читати книгу - "Три бажання для мільйонера, Лія Серебро"

Анна різко зірвала ковдру, ледве стримуючи крик, який застряг у неї в грудях.

— Пішли геть! Обидва! — голос її тремтів, але твердо розсікав тишу кімнати. Дмитро навіть не поворухнувся, спав як дитина, а Зоя, зробивши вигляд, що прокидається, потягнулася ліниво і зухвало всміхнулася.

— А ти, схоже, тут зайва, — цідячи слова, прошепотіла вона з холодною насмішкою. — Бачиш, Анно, у нас із Дмитром кохання. Ну, ти сама все бачиш. Я його не просто так сюди привела.

— Що ти несеш? — голос Анни перервався, ледь вона це вимовила. Їй було важко повірити в те, що бачила перед собою. — Це мій дім, Зоє. Мій!

— А тобі не здається, що ти… трохи забулася? — Зоя стала на ноги, демонстративно поправляючи свій шовковий пеньюар. — Дмитро — батько мого сина. Вони мають право бути разом. Як і ми з ним, — вона підкреслено кинула погляд на сплячого Дмитра, наче той уже був її власністю. — Він чоловік, якому потрібна справжня сім’я, а не ці твої ілюзії.

Анна стояла з розширеними від шоку очима, але не могла підібрати слів. Кожна фраза Зої вражала її в саме серце. Як це сталося? Вона опустила погляд, намагаючись приборкати сльози, що вже підступили до очей. Повернувшись до дверей, відчула, як її переповнює безсилля, як пальці тремтять від напруження.

— Ти ще пошкодуєш про це, Зоє, — прошепотіла вона з неприхованою болем. — Не грайся з чужим життям тільки через свою хвору гордість.

Анна вибігла з квартири, залишивши позаду Зою з лукавою усмішкою. Йдучи нічним містом, вона не могла зупинити сліз. Усе змішалося — гнів, відчай, біль зради. Вона тремтіла від холоду, але їй було все одно. Глибоко всередині вона знала: Зоя не пожаліє її, а Дмитро… Він навіть не мав сили протистояти цьому.

— Невже це все? — з гіркотою прошепотіла вона собі під ніс. — Мені було боляче, я пройшла через усе, щоб дати нам шанс… а тепер це? Скільки ще я можу витримати?

Вона йшла під тьмяним світлом ліхтарів, навіть не розуміючи, куди саме. Лише одне було ясно: її життя стало пасткою, з якої, здавалося, не було виходу.

Анна не знала, як пережити цей болісний вечір. Вирвавшись із квартири, вона, майже не роздумуючи, пішла до свого офісу, де, сподівалася, знайде бодай тимчасовий прихисток від зради та розчарування. В її голові відбивалося одне слово: "Зрадив" — і ця думка, немов колючий холод, не відпускала. Звичний простір кабінету здавався зараз єдиним безпечним місцем, де вона могла сховатися від поглядів, від очікувань, від розбитого серця.

Сидячи за столом, вона щоразу здавлено вдихала, намагаючись не розплакатися. Вона взяла телефон, відкрила контакт Дмитра й мовчки натиснула на кнопку "Заблокувати". Тепер його номер був для неї закритий. Анна відчувала, як цей жест додає їй сили, хоча це було лише ілюзією — біль анітрохи не зменшився.

"Щоразу більше й більше пасток," — подумала вона, пригадуючи, як планувала майбутнє з Дмитром, мріяла про спокійні дні, вільні від підступів. Але зараз вона була переконана: кінець — він невідворотний. Серед ночі думки, наче потужний водоспад, ринули у свідомість, не даючи навіть заснути.

На ранок їй довелося вдатися до магії косметички, щоб приховати ознаки безсонної ночі. Вона замаскувала темні кола під очима, проте втому і тривогу не можна було сховати — її видавав той самий одяг, в якому вона пішла напередодні. Вона лише зітхнула, відкриваючи офіс для нового дня, і подумки дала наказ дівчатам на рецепції: ретельно перевіряти всі записи й не допустити, щоб Дмитро з'явився під будь-яким вигаданим іменем. Вона розуміла, що йому буде важко змиритися, але готова була йти до кінця.

Дмитро прокинувся на дивані, відчуваючи важкість у голові і дивне відчуття провини, ніби він зробив щось жахливе. Він оглянувся і побачив Зою, що дивилася на нього з хитрою усмішкою. Вона сіла поруч, повільно підбираючи розкидану ковдру, і, вдаючи із себе сором’язливу, промовила:

— Гарний був вечір, правда ж? Така ніч... Я завжди знала, що ти не забув, як було між нами колись.

Дмитро відчув, як у грудях зростає обурення, але зберіг стриманість, глибоко вдихнувши.

— Зоя, перестань. Ми з тобою ніколи не були разом насправді. Ти це прекрасно знаєш. І вночі ти мене, вочевидь, чимось напоїла, — промовив він, дивлячись їй прямо в очі. — Я нічого не пам’ятаю, але знаю, що ти це все влаштувала.

Зоя зробила вигляд, що здивована, і з удаваною невинністю запитала:

— Що, ти взагалі нічого не пам’ятаєш? А я думала, що ти прийшов до тями, коли так гаряче зізнавався мені в коханні.

Дмитро зціпив зуби, не вірячи жодному її слову. Він був переконаний, що Зоя намагалася виставити все так, ніби між ними дійсно щось було. Але думка, що Анна могла все це бачити, мов ножем різала його душу. Він напружено запитав: