Читати книгу - "Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА"

        - Пліснява корисна, - спробував переконати своїх гостей гостинний господар.

         Суп був геть не смачний, а хліб так і намагався вивалитися з роту, щоб ніколи туди більше не повертатися. Тож Алан запитав, щоб відволіктися:

        - А, як ти потрапив до… гм… повстанців?

        - Вони поховали мою дружину, - сумно відповів Василько.

        - Перепрошую! – Підстрибнули на своїх незручних ослінчиках Фрося та Алан.

        - В неї був рак грудей, - пояснив гостинний господар. – Ліків зараз немає, бо вони суперечать догматам церкви. Ліля не витримала болю та наклала на себе руки. А самогубць не ховають, принаймні на цвинтарі.

         Дізнатися більше про долю нещасної Лілі наші герої не змогли. Адже, у двері постукали. Коли господар не відчинив – стукіт був не кодовим, - двері злетіли в повітря, наче переполохані голуби. За мить приміщення наповнилося незнайомими людьми, найзловіснішого вигляду. Їх було десятеро. Всі вони, наче брати-близнюки смачно сплюнули на підлогу, а тоді накинулися на Василька та його гостей із кулаками.

       Фрося била чужинців по гомілках та руках. Власта била куди прийдеться ногою, переважно у самісінький центр тіла. Василько намагався бити по руках вище ліктя та смикати за вуха. Алан же намагався використовувати знання, надані йому характерником-мерцем.

        Як показав практичний дослід, найкращу тактику вибрав Алан. Вже п’ять непроханих гостей розляглося на підлозі, і юнак вже починав відчувати піднесення від перемоги, як раптом гомін бійки пронизав крик:

       - Не рухайся, або я її вб’ю!

       Алан нервово розвернувся і побачив: як один, з десяти нападників, припер Фросю до стіни і приставив до її ніжного, трохи засмаглого, горла величезного нестерильного ножа. Наступної миті незручний ослінчик вдарив юнака ззаду по голові. Почувся зойк Фросі та звук дерева, що тріснуло.

       Хоча було спекотне літо, у в’язниці – колишній Ратуші, було прохолодно. А може, то лише нерви змушували наших героїв тремтіти.

      Фрося та Власта сиділи одна напроти одної на лавках, у кам’яній кімнаті, за зачиненими ґратами. Алан, якого сильно вдарили по обличчю, лежав на лавці, поклавши голову на коліна Фросі. Дівчині серце кров’ю обливалося від погляду на коханого: губа розбита, під очима намічався вражаючий синець. У всіх трьох руки були зв’язані запліснявілими мотузками. Найгірше був не біль від мотузок, а їхній запаморочливий запах.

        Алан із цікавістю оглядав кімнату. Колись побілені, стіни обсипалися та вкрилися цвіллю у кутках. Пліснява панувала й на стелі. Там, де колись було єдине вікно, майоріли красномовні цегли, скріплені зв’язувальною будівельною сумішшю. Ґрати були новими, але вже у деяких місцях спробували приміряти до себе помаранчевий колір іржі.

       Власта піднялася та стала ходити: туди-сюди, сюди-туди.

       - Чого ви сидите так спокійно?! – Не втрималася Скриня за десять хвилин. – Якщо ми не виберемося звідси, то нас… я не знаю. Що робила Інквізиція? Спалювала живцем?

      - Якщо ти ходитимеш, то спалюватимеш дорогоцінну енергію, - одізвалася Фрося. – Може, у твої часи й модно бути худою, а в цьому часі кожний грам їжі – цінний. І навіщо щось робити, якщо навіть знешкодження Всеволода не принесло користі?

       - Хто такий Всеволод? – Запитала Власта. Фрося коротко розповіла про гібридних Драконів.

       - У! Що ви наробили! Тоді було краще: мовчи собі і дивись Інтернет. А тут, - вона красномовно витягла смартфон з білої сумки, яку лише дивним чином не конфіскувати їхні ув’язнювачі. Сигналу не було.

        - Скриня, - запитала Фрося. – А навіщо ти змушувала Ярослава Микитенка працювати на тебе?

        - Я його не змушувала, - наїжачилася білявка. – Він сам до мене прийшов та попросив дати роботу твоїй сестрі. А я - вивчаю психологію. Мені було цікаво, коли його его начхає на добробут його коханої. Я не дурепа, розумію у кого він закоханий, - додала Власта. – На свої права він начхав, на одяг, який викликає у нього алергію - також. Я спробувала вкусити сильніше. Знаєш, - зізналася вона. – Я вже хотіла його поцілувати отам, перед твоєю сестрою.

      Фрося смикнулася, ледь не скинувши Алана на брудну обпльовану підлогу.

      - Але там було стільки ножів, у кафе, - не помітила руху Фросі Власта. – Я злякалася, що Микитенко прямо там мене й приб’є. Так завжди буває із борцями за права: вони вболівають за права, до тих пір, доки це не пов’язано із їхніми рідними чи коханими.

        Почулася луна від кроків, які виникали десь за п’ять-десять метрів від кімнати. До ґрат підійшов високий худий лисий чоловік, із темною щетиною на підборідді. Щось у незнайомцеві було дуже знайоме. Лисий поглянув до своїх записів та сказав знайомим голосом:

      - Власника помешкання залишили на місці, щоб погікав… А, почекав!... на решту злочинців. Ну й почерк. Так, а це хто в нас?

      Він оглянув Фросю та Алана, а тоді перевів погляд маленьких оченят на Власту. Незнайомець зблід, його руки злетіли вгору, втрачаючи папірець та шматочок вугілля.

      - Привид, - підсумував лисий та перехрестився.