Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

Сабазадонка швидко знайшла поглядом якусь суху гілку і, підкинувши її ногою, спритно спіймала.

- Я зараз покажу твоїй дурній голові як треба поводиться з друзями.

- Ти сама собі суперечиш. - обернувся на ходу Максуд.

- Я ще й винна? - Ейр з розмаху спрямувала палицю в голову воїну.

Максуд легко спіймав гілку і одним рухом вирвав її з рук сабазадонки і відкинув. Трохи здивована Ейр обернулася:

- Сандрін, а чому ти мовчиш? Та тварюка здорово нам надавала. Я ж бачу, що ти злишся. Ти скопіювала обличчя не просто з каменю, а зі злого сердитого сірого шматка скелі, який лежав обсмоктаний рибами на морському дні цілу вічність.

Химерниця змінилася на обличчі. Їй зовсім не сподобалося порівняння.

- На нього злись. Дай йому своєю синьою смужкою під зад. А краще ще руку йому зламай, а вилікуй тільки завтра. Ти уявляєш, знав, але не попередив! Звіре, ти чув? Стисни руки в кулаки.

- Ну, знала б ти раніше. - спокійно сказала Сандрін. - І що б ти зробила?

Ейр набрала повітря в груди, щоб відповісти. Потім ще набрала повітря. І ще. Вона хитала головою з боку на бік. Попереджений, значить озброєний. Але не в цьому випадку. Можливо, удар був би не такий несподіваний. Але, за великим рахунком, вона нічого не могла зробити. Запальність дуже характерна для Ейр. Але що, не можна було хоча б висловитися? Всі мовчки стали триматися подалі від Максуда, затаївши на нього подобу образи, але ніхто не наважився сказати йому це в очі.

Жазель йшла поруч із воїном із дуже незадоволеним виглядом. Максуд підозрював, що такі вирази облич у всіх інших. Він обернувся подивитися на Химерниць. Ті, здавалося, відстали ще трохи більше. Напевно, варто прояснити кілька деталей. Але Амайанта його випередила. Йому варто було здогадатися про це з її лукавої посмішки.

- А знаєш, Жазелізе, - долинув голос богині зверху. - А він міг і перемогти тіньовика. Або зробити так, щоб той не напав на вас і зовсім. Усі ці наслідки, яких можна було уникнути…

Максуд заплющив очі. Буря розігралася із новою силою.

- Що-о-о? - у міру розуміння сенсу слів Амайанти у клерка округлялися очі. - Ти міг перемогти? Ти міг зробити так, щоб та тварюка… тіньовик… взагалі на нас не напала?

Жазель важко дихала, вона навіть не намагалася придушити свій гнів. Незабаром прийде підмога в особі Ейр.

- Цікаво. - пролунав спокійний голос Сандрін. - Тепер настав час пояснити, чому ти так вчинив.

Ейр свердлила поглядом спину Максуда. Так, варіант з боягузтвом не варто було обговорювати. Тут було щось інше. Вона відразу й не подумала, що Максуд міг зробити це навмисне. Підставити своїх друзів під болісний удар. Причому, не лише у фізичному сенсі. Єдність! Єдина Єдність! Сабазадонка стиснула зуби від злості, відчуваючи, що нею грали, як дітки дерев'яними іграшками.

Максуд підняв голову вгору і заплющив очі. Він подумки подякував Амайанті, намагаючись передати їй почуття, як можна тепліші. Коли дівчина у золоті пирхнула у відповідь на його дії і кольнула його гнівом, він задоволено посміхнувся.

- Нехай ворог думає, що ми слабкі. Так найкраще для нас. Чим більше він нас недооцінює, тим вигідніше нам. - казав Максуд своїм густим твердим голосом.

Жазель упіймала себе на тому, що так і чекає, поки він скаже ще хоч слово. Вона розуміла, що у його промовах є частка істини. Здатися ворогові слабким зараз, щоб бути сильним потом. Зовсім непогано. Тільки боляче. Ось чому він не попередив їх. Ось чому він не втручався, коли та тварюка знущалася з них.

- І як ми могли уникнути сутички? - запитала Сандрін.

Жазель поглянула на Максуда. І як у Химерниці виходило тримати себе в руках і ставити правильні питання? Клерк і забула про цей бік події. Вона помітила, як воїн зітхнув.

- Ви бачили, як він виглядає. Пару разів. Ми були в тіні дерев. У тіні він просто ще одна тінь, але коли виходить на сонце… Навряд чи він наважився б напасти на нас на відкритому просторі.

- Тож ти вів нас цими чагарниками навмисне? - здогадалася Сандрін. - Ти шукав зустрічі з ним. А казав, що нічого не відчуваєш.

- Я не брехав. Якщо небезпека у безпосередній близькості, я її зможу відчути. Не більше. Але цього разу мені підказала Амайанта.

- А, той твій бог. - кинула Ейр.

- Богиня! - одразу ж відреагувала Амайанта зауваженням. - Навіщо вона нам? Якщо тобі потрібна нікчемна людина-жінка, одній уже більше, ніж достатньо.

І дівчина в золоті кивнула у бік Жазель. Клерк стиснула зуби. Хоча всі йшли мовчки, але Жазель відчувала, що напруга спала. Навіть Ейр, як здалося клерку, підборіддя тримало вище і дихала вільніше. Усі сказали вголос те, що хотіли сказати. Крім Сандрін. Вона рідко говорила про те, що хотіла сказати. Здебільшого вона говорила лише те, що треба сказати. Жазель подумала, що це лише її проблеми. Вони вийшли на відкриту місцевість і дівчина подивилася у бік амаліонів. Її не залишало відчуття, що ворогів стало ще більше. За лінією розмежування вона нічого не бачила, крім сірої маси ворожих солдатів. Нічого, крім їхніх мундирів, зброї та зла, яке вони випромінювали. Жазель сковтнула.

- Виберемося. - підтримала її Ейр. - Поки не думай про них.

Говорила вона тихо, слова сабазадонки призначалися лише для Жазель. Але надію вони не вселяли. А як вона раділа, що тисяча чемпіонів приєдналася до їхніх лав. До того моменту, доки не побачила сотню тисяч кровожерливих синьопиких. Ейр смикнула її за руку і Жазель вимушено відвернулася.

- А якби нас убив той тіньовик? - запитала Делоріс.

- Ні-і-і. - ліниво протягнув Максуд. - Вони люблять хезуватися. Нагнати на нас страху, показати, що будь-якої миті зможуть нас убити, підірвати наш бойовий дух. Ось яке у них завдання було. На червоних пісках встановлений мир, він не міг нас вбити.

- А як же ті лісоруби? - Делоріс опустила очі.

- Тоді я ще не знав, що трапився той напад. - після недовгого мовчання відповів воїн.