Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Вони сині. Мюрай зелена.

Тоді воїн перевів погляд на волосся самої Тревізо. Чорне, як сама ніч.

- У мене та Дезіре особливий статус.

Максуд кивнув, подумки подякувавши Тревізо за роз'яснення. Він подивився на обличчя інших Химерниць, щоб побачити їхню реакцію на те, що Тревізо розповіла про їхні кольори. Воїн хмикнув. Істинні Химерниці з істинними кам'яними виразами облич.

- Навідаємось до похмурих. - із цими словами воїн розвернувся і пішов у потрібному напрямку.

Він не забув махнути рукою Даміану. Відділення солдатів йшло за ними.

- Е… я все розумію. Сонце, спека, людина… - закружляла в небі Амайанта. - Але похмурі з іншого боку.

Максуд відкрив рота, але згадав, що тепер з ними ще четверо Химерниць.

- Похмурі з іншого боку, дамо невеликий гак, щоб Даміан і його солдати могли щось зробити.

- О… у нас поповнення. Хто такі? Так, так. - Амайанта спустилася нижче і облетіла Химерниць. - Німі?

Максуд почухав потилицю на ходу. Як і раніше, він ішов попереду сам. Незвично. За п'ять хвилин він зупинився. Солдати пройшли далі, бо за п'ятдесят метрів знаходилося місце побоїща. Максуд зупинив їх жестом.

- Сандрін, ти щось відчуваєш?

Химерниця запитливо підняв брову і подивився на нього. Максуд заперечливо похитав головою. Тепер йому було важко хоч щось відчути з такою кількістю усіляких сил, що оточують фортецю. Сандрін заплющила очі і сіла на землю. Вона кілька разів глибоко вдихнула і зосередилася. Повільно у її свідомості почали з'являтися ритми та пульсації. Багато незнайомих ритмів. Сандрін методично їх відсівав. Вона шукала музику Химерниць. У них усіх одна мелодія. Але різні тональності. Хм, а раніше вона цього не помічала. Делоріс, Тревізо та інші звучали однаково. Майже. Сандрін вперше вловила різницю у тоні. Вона постаралася запам'ятати, як звучить Зелений, Сірий та Синій.

- Інших Химерниць немає. - підводячись, сповістила всіх фіолетовоока.

- А не Химерниць? - запитала Ейр.

Сандрін зиркнула на неї. Ейр зітхнула:

- Допомогла, так допомогла.

- Ми остерігаємося ворожих Химерниць. - сказав Максуд, даючи відмашку солдатам. - Поки що ми знаємо, що тільки вони наважилися напасти на нас на червоних пісках. Виходитимемо з цього. Але дивитися потрібно в два ока. Ми точно не знаємо, хто ще дозволить собі порушити мир червоних пісків.

Ейр подивилася у бік амаліонів. Було в цьому щось незвичне. Людська армія позаду. Ворожа попереду. А тут нейтральні землі. Її весь час не залишало відчуття, що це якась пастка. Адже так буває на війні?

- Може, залишити тут парочку цих із очима-ліхтарями? - Ейр кивнула у бік Химерниць.

Максуд похитав головою:

- Навряд чи вони тут нападуть удруге. Якби вони стежили за цим місцем, то напали б, коли ми сюди прийшли вперше. Або просто зараз. І Сандрін не відчуває інших Химерниць. Пішли.

Повертатися довелося майже до самих воріт фортеці. Максуд повів групу на невеликій відстані від них. У цей час із фортеці вибігла постать і помчала до них. Воїн спеціально відвернувся, він не хотів, щоб йому довелося кудись іти з поганого приводу. Останнім часом посланці приносять лише лихі звістки.

- Жазель! Щось ти швидко впоралася з цими занудами. - вигукнула Ейр.

- Кинь ти. Вони такі душки. Весь час про тебе питали. - захекавшись, відповіла дівчина.

- Правда? - здивувалася Ейр.

- Ні, дурненька, навіщо ти їм? - Жазель усміхнулася.

Максуд теж усміхнувся. Ейр надулася і відправила на адресу клерка кілька лайок. Жазель зайняла місце біля Сандрін. Не біля Максуду. Воїн обернувся спеціально, щоб це перевірити. Навіть Амайанта кружляла довкола Жазель, а не біля нього! Що це за фокуси? Тревізо зі своїми Химерницями відстали на кілька метрів. Наскільки Максуд міг бачити, вони про щось розмовляли.

- Чим більше Химерниць, тим краще! - голосно говорила Амайанта, щоб Максуд її почув. - Коли наступного разу ви валятиметеся в пилюзі з переламаними кістками, вони швидко поставлять вас на ноги.

Жазелізе, як і всі інші, була незадоволена у зв'язку з тим, що сталося кілька годин тому. Але вголос нічого не казала.

- Терпи, віслючка. Тобі ще, ох, як дістанеться. Хтозна, чому Максуд стояв, як стовп. - продовжувала дівчина у золотому. - Може, він дав обітницю миру?

Максуд відчув погляд богині у себе на спині. Він ішов далі. Амайанта примружила очі і відвернулася від нього зі злим і хитрим виразом обличчя. Вона дивилася на Жазель:

- Наступного разу після мого сигналу, здригаючись і закричавши, падай відразу на землю. І крутися там від болю. Ти така гидка, що ворог і не згадає бив він тебе чи ні. Цьому подавай знак не подавай, тупий як... як... з чим ви порівнюєте тупих?

Жазель зітхнула. Вона насупилась. Ні, не так, як це робив Максуд. А так, як зазвичай хмуряться ті, які про щось задумалися. Щось у словах Амайанти здалося їй незрозумілим. “Наступного разу після мого сигналу”.

- Ти попереджала його про напад? - у голос запитала Жазель, боячись підтвердження своїх здогадів.

- Звичайно, дурепа. Скажу тобі більше. Думаєш, Максуд не відчув такого сильного ворога? Я тебе благаю. - Амайанта витріщила очі і хитала головою з боку в бік.

Жазель від подиву рота відкрила. Вона швидко прискорилася, підходячи до Максуду.

- Ти знав? Ти знав, що на нас нападе та… та… штука? І нічого не зробив? - вона підвищила тон і смикнула воїна за руку.

Максуд зітхнув. Він знав! Жазель була готова присягнути Зводом, що він знав! Усі ті побої, які їй довелося перенести. Весь той біль, через який їй довелося пройти...

- Я думаю, він ще й чинити опір міг. - підливала масла у вогонь Амайанта, кажучи ці слова дівчині прямо у вухо. - А він стояв, як ті скам'янілі інквізитори. Можеш йому тріснути, я дозволяю.

- Що, що? - підключилася Ейр. - Значить, ми тут намагалися вижити, битися з твариною. Поки ти просто стояв і дивився! А тепер з'ясовується, що ти нас не попередив?