Читати книгу - "Повернення короля"

Проте Воїнство Заходу зітнулося з ворожими силами, спустившись із Пагорбів Вечірніх Сутінків, і затята їхня битва відбулася на рівнині між Ненуялом та Північними Схилами. Війська Анґмару вже й так почали здаватись і відступали в напрямку до Форноста, коли, об’їхавши пагорби, на них із півночі налетіла основна кавалерія Заходу та завдала нищівного удару їхнім лавам. Тоді Король-Відьмак, зібравши серед безладу залишки своїх армій, утік на північ, прагнучи дістатися до власних земель в Анґмарі. Та він не встиг заховатись у Карн-Думі, бо його перехопили вершники Ґондору на чолі з Еарнуром. А в той самий час із Рівендолу виступило військо під проводом ельфійського володаря Ґлорфіндела. Так Анґмар було знищено остаточно, й на захід од Гір не залишилось ані людини, ні орка з того королівства.

Натомість, розповідають, що, коли вони всі вже загинули, зненацька верхи на чорному коні з’явився сам Король-Відьмак, одягнений у чорні шати й маску. Тих, котрі бачили його, проймав страх; але глибина ненависті підказала Відьмакові, котрий з-посеред недругів – Капітан Ґондору, й він із жахливим кличем помчав просто на нього. Еарнур витримав би удар, але його кінь, злякавшись шаленого нападу, метнувся вбік і відніс його далеко-далеко, перш ніж він зумів упоратися з твариною.

Король-Відьмак засміявся, і кожен, хто чув той сміх, повік його не забуде. Але тоді на білому коні виїхав уперед Ґлорфіндел, і сміх, завмерши на півзвуці, стих, а Король-Відьмак кинувся навтьоки і шугнув у морок. На поле бою спустилася ніч, він зник, і ніхто не побачив куди.

Відтак над’їхав Еарнур, але, вглядаючись у дедалі густішу пітьму, Ґлорфіндел сказав:

– Не переслідуй його! На ці терени він уже не повернеться. Кінець його ще далеко, і не від руки мужа судилося йому загинути.

Слова ці запам’ятали, втім Еарнур гнівався, прагнучи помститися за своє приниження.

Так перестало існувати лихе королівство Анґмар, і відтоді Еарнура, Капітана Ґондору, безмірно зненавидів Король-Відьмак: проте збіжить чимало років, доки про це стане відомо».

* * *

Тож, як з’ясувалося згодом, саме в час правління Короля Еарніла до Мордору, втікши з Півночі, прибув Король-Відьмак і зібрав там інших Примар Персня, над котрими він панував. Але вони не покидали меж Мордору аж до 2000 року, коли, вийшовши через Прохід Кіріт-Унґол, узяли в облогу Мінас-Ітіл. 2002 року вони спромоглися його захопити і заволоділи палантиром, що був у вежі. Примари Персня мешкали там, доки тривала Третя Епоха, тож Мінас-Ітіл перетворився на страхітливе місце, яке перейменували на Мінас-Морґул. Немало мешканців Ітілієну полишило його в ту пору.

* * *

«Еарнур був схожий на батька своєю звитягою, а от мудрістю – ні. Він мав міцне тіло та запальний дух, але не бажав одружуватися, бо насолоду черпав лиш у битвах та у вправлянні зі зброєю. Еарнур був такий відважний, що ніхто не міг протистояти йому в отих його улюблених збройних змаганнях, але поводився він радше як переможець, а не як капітан чи король, хоч і зберіг тілесну силу та майстерність до більш похилого віку, ніж було звично в ту пору».

Коли у 2043 році Еарнура коронували, Король Мінас-Морґула викликав його на двобій, дражнячи тим, що той не насмілився зітнутися з ним під час битви на Півночі. Проте цього разу Намісник Мардил стримав гнів короля. І Мінас-Анор, ставши з часів Короля Телемнара основним містом королівства та резиденцією королів, набув тоді нової назви – Мінас-Тіріт: місто, що недремно стоїть на варті супроти зла Морґула.

Корона не пробула на голові Еарнура й семи літ, коли Володар Морґула повторив свій виклик, під’юджуючи короля тим, що до боязкого юнацького серця він тепер додав іще і слабкість похилого віку. Тепер уже Мардилові не вдалося погамувати Еарнура: Король у супроводі кількох лицарів під’їхав до брами Мінас-Морґула. Про жодного з тих сміливців потому вже ніхто нічого не чув. У Ґондорі вважали, що зрадливий ворог заманив короля в пастку та що той помер у муках у Мінас-Морґулі. Але тому, що ніхто не міг достеменно засвідчити його смерть, Мардил Удатний, Намісник, багато років правив Ґондором від його імені.

Тож королівських нащадків поменшало. Багато хто з них загинув під час Родових Чвар: відтоді королі стали заздрісними та обережними у ставленні до найближчих родичів. Часто ті, на кого падала підозра, тікали до Умбара і приставали до повстанців; іще інші зрікалися своїх родів і брали за дружин жінок, які не мали і краплі нуменорської крові.

Це і призвело до того, що настав день, коли не виявилося жодного чистокровного претендента на корону чи бодай такого, чиї права на неї ні в кого не викликали би застережень. Усіх лякав спомин про Родові Чвари, всі розуміли, що коли щось подібне трапиться знову, Ґондор загине. Відтак збігали роки, Ґондором продовжував правити Намісник, а Елендилова корона покоїлась у руках Короля Еарніла в Оселях Мертвих – там, де її залишив Еарнур.

Намісники

Дім Намісників називали Домом Гуріна: вони-бо походили від Намісника Короля Мінардила (1621-1634) – Гуріна з Емин-Арнену, мужа з високого нуменорського роду. Згодом королі завжди обирали своїх намісників із-поміж його нащадків; а після правління Пелендура титул Намісника почали передавати у спадок од батька до сина чи до найближчого родича, як і титул Короля.

Утім, кожен новий Намісник починав службу з обітниці «тримати жезл і правити іменем короля аж до його повернення». Та незабаром ці слова перетворилися на банальну данину традиції, тож на них мало зважали, адже Намісники перебрали на себе всі королівські повноваження. Проте чимало ґондорців і далі вірило, що король справді колись повернеться, а декотрі пригадували стародавню династію Півночі, яка, за чутками, все ще існувала десь, прихована від цікавих очей. Проте Намісники-Правителі не заохочували до таких роздумувань.

Але, попри все, Намісники ніколи не сідали на старовинний трон, не надягали корони та не брали до рук скіпетра. На знак своєї шляхетної служби вони мали тільки білий жезл, і їхній стяг також був білий, без жодних зображень, тоді як королівське знамено було чорне, з білим квітучим деревом і сімома зорями понад ним.

* * *

Після Мардила Воронве, якого визнали першим у династії, були ще двадцять чотири Намісники-Правителі Ґондору, а двадцять шостим, і останнім із них, став Денетор II. Попервах дні