Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

наодинці зі своїми сумними думками, вирішила піти до церкви. Додому їй зовсім не хотілося, хоча дівчина розуміла, що доречніше буде познайомитися з новим родичем. Але її так змучив постійний опір Клесінському, що хотілося хоч ненадовго втекти світ за очі з цього розкішного будинку. Орися навіть почала замикати свою кімнату зсередини не лише на ніч, а й удень, намагалася не залишатися сама — постійно тримала біля себе або Кшисю, або Михайлика. Утім, вони були ненадійними заступниками: варто було панові Матвієві гаркнути, і вони смиренно йшли геть, залишаючи його наодинці з дівчиною. Особливо Орисі було соромно перед Михайликом — хлопчик усе знав, усе розумів, і не раз його бліде личко червоніло від сорому, коли він перехоплював закоханий погляд батька на ту, яку вважав нареченою свого дядька. Однак хлопчик мовчав, він боявся батька й не смів заступитися за Орисю.

Дівчина дійшла до дерев’яної церкви, освяченої на честь святого рівноапостольного князя Володимира. Вона була побудована за велінням і на кошти пана Володимира Клесінського, діда Матвія й Тимофія. Брати Клесінські, незважаючи на сусідство католиків, були православними, і багато сусідів закривали на це очі. Православними були ще кілька сусідів, дрібних шляхтичів, і всі хлопи на їхніх землях. Сам Матвій рідко відвідував храм. Орися ходила до церкви, але набагато рідше, ніж у рідному Києві. А тепер дівчину просто потягнуло туди!

Переступивши поріг, Орися перехрестилася і пройшла ближче до вівтарної частини, дивлячись на іконостас. Чи то їй так здалося, чи то й справді, але святі лики з образів дивилися на неї так суворо, наче вона була винною в усьому. Дівчина зірвалася й гірко заридала.

— Ти чого плачеш, панночко? Хто тебе образив? — пролунав голос отця Сергія, священика, який був настоятелем цієї церкви. Орися не знала, що він тут, тому злякалася, почала витирати сльози, однак ті полилися, мов струмок. Побачивши таке невтішне горе, священик відвів дівчину в бічний неф, приніс їй води.

— Що в тебе за горе, дитинко? — співчутливо запитав він, коли дівчина трохи заспокоїлася.

— Сповідай мене, отче! — несподівано для самої себе попросила Орися.

Отець Сергій кивнув. Дівчина почала свою гірку сповідь із самого початку, відверто висловлюючи свої думки й почуття та покладаючи на себе всю провину за своє двозначне становище. Щоправда, Орися вкотре змовчала про причини відсутності свого коханого, вирішивши, що цей факт не стосується її гріхів. Жодного разу в очах священика не промайнув осуд. Він вислухав свою парафіянку і, перехрестивши, відпустив їй гріхи.

— А хіба на тобі гріх того, що одна людина забула про честь і совість? — несподівано сказав їй отець Сергій. — Твій гріх лише в тому, що ти пішла проти волі батька й безсоромно втекла з чоловіком. Проте все ж Бог усім нам люблячий Батько, а вже потім суворий Суддя. Він не засудить на муки Своє дитя, котре щиро покаялося. На все воля Божа, і без Його веління навіть лист із дерева не впаде. Так і ти — не бійся пана Матвія, адже Бог не залишить тебе й захистить!

Із церкви Орися пішла умиротвореною. Їй справді стало легше. Утім, ні Орися, ні отець Сергій не відали того, що їх підслуховували, — Кліщ ретельно виконував наказ свого господаря. Він зумів прокрастися навіть до церкви, де підслухав сповідь дівчини.

А пан Матвій цієї миті, зручно відкинувшись у кріслі, сидів у головній залі. Перед ним, переступаючи з ноги на ногу, стояв його середній син, Семен. Хлопцеві йшов двадцять один рік, він був середнього зросту, світловолосим і світлооким та дуже нагадував своєму батькові його першу кохану дружину. Дійсно, Семен був схожим на матір, однак не так сильно, як його старший брат, Юрій. Дивлячись на сина, Клесінський мимоволі згадав жінку, яку колись дуже кохав і втратив багато років тому. «Ох! Якби мої сини були так само розумними, як їхня покійна мати, мені набагато легше жилося б!» — подумав Матвій.

Дійсно, старші сини завдавали йому багато клопоту, особливо середній, Семен. Якщо Юрій був, на думку Клесінського, більш-менш гідним молодим чоловіком, однак не досить спритним, то Семен узагалі дратував його й спричинював чимало прикрощів. Ледачий і недалекий, Семен більше думав про чарку та розваги, ніж про своє місце в житті. Він служив у почті князя Януша Четвертинського. Клесінський прилаштував сина на цю службу для того, щоби той заводив корисні знайомства й почав сам пробивати собі дорогу в житті. Але Семен не виправдав сподівань батька, вів розгульний спосіб життя, і Клесінському неодноразово доводилося сплачувати його борги. Ось і тепер Матвій невдоволено оглядав свого нащадка й добре знав, що той з’явився по гроші. Лице сина було припухле, і Клесінський вловив легкий запах дешевої горілки: вочевидь, середній син дуже весело, хоча явно без користі провів час у придорожній корчмі.

— Навіщо завітав, синку? Часом не по грошенята? — украдливо спитав Матвій.

— Так, батьку, — не став таїтися Семен. — Я дуже багато заборгував.

— Так заборгував, що заливав своє горе поганою горілкою в корчмі? Від тебе тхне, наче від хлопа! Свиня! — нахмурився Клесінський. — Піди, вимийся!

— Стривай, батьку! Це ще не все! Мене зі служби вигнали, — мужньо зізнався Семен, проте все ж відступив на кілька кроків, аби мати час утекти, якщо батько у гніві схопиться за хлист, що лежав зовсім поруч, на маленькому столику.

Але Матвій лише розсміявся:

— Мабуть, князю до живих печінок допік такий недоумок, як ти, що він вирішив тебе позбутися! І не соромно тобі? Що ж, на краще! Розуму ти там однаково не набрався. Від твоєї служби було більше витрат, ніж користі. Отже, тепер житимеш тут, а я почну шукати тобі наречену, чий статок міг би вгамувати твої апетити й марнотратство. Ти сам змушуєш мене це зробити, Семене. Тільки коли розоришся — вибачай, я ні грóша[103] тобі не дам.

Семен полегшено зітхнув: у його розумінні одруження було набагато краще, ніж батьківська