Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 2"

тоді це була б зовсім інша справа — він би не допустив такої недолугості, як ці троє віслюків, і використав би всі можливості, щоби здобути перемогу! А так йому зовсім не треба вибивати зі свого бранця важливі відомості. Та й мужність молодшого Клесінського викликала в Скаженому Яремі певну повагу. Зазвичай його жертви проклинали свого мучителя, плювали в нього й вигукували образи, а цей козак відповів спокійно та з гідністю, навіть дотепно. А такі речі треба цінувати!

Однак причини, що штовхнули Матвія віддати рідного брата на смерть, розпалювали у Вишневецькому страшенну цікавість. Князь зрозумів, що Клесінський вирішив убити свого брата його руками, і аж ніяк не збирався надавати йому таку послугу. Навпаки! На цьому необхідно зіграти на свою користь!

Ярема Вишневецький люто зненавидів Матвія Клесінського за ті слова, які той сказав улітку в Немирові, — вони різонули князя по рані, що вже давно затяглася: тепер пам’ять знов і знову повертала Ярему в той день, коли вмирала мати. Ослаблена, змарніла мама, найрідніша та найближча людина, що залишилася в них із сестрою після того, як отруїли їхнього батька, умираючи, зажадала від дітей клятви — ніколи не відступатися від православної віри. Вона прокляла кожного зі свого роду, хто посміє це зробити.

Ярема відступився. Бо занадто багато принижень зазнав. Він зумів упоратися зі своїми бідами. Щоправда, не без допомоги дядька, який виплатив його борги. Він зумів піднятися після того, як упав на саме дно. Вишневецький прийняв католицтво й одразу став урівень з усіма магнатами і знаттю Речі Посполитої. Але совість від того, що він порушив обіцянку, яку дав умираючій матері, мучила молодого Ярему кілька років. Проте потім князь знайшов у собі сили позбутися цих душевних мук. Він навіть підтримував православні монастирі грошима, але у своїх землях насаджував католицтво спочатку добром, а потім примусом.

А слова, сказані тоді Матвієм, знову воскресили болісну муку совісті від порушеної обіцянки, бо ж сам Клесінський дотримав свого слова, яке дав батькові на смертному одрі. Знову Скаженого Ярему почала переслідувати у сновидіннях умираюча матір. Вишневецький часто злився сам на себе за те, що не прибив цього Клесінського там же, поруч із цими підлими хлопами. І ось тепер жорстокий та мстивий Ярема сидів і обмірковував, як насолити своєму кривдникові, використовуючи його молодшого брата.

Мучити Тимофія він однозначно не збирався — він не зробить Матвієві таку приємність! Повернути його назад, до табору Хмельницького? Але тоді Клесінського стратять за зраду самі козаки, а це не так цікаво! Треба неодмінно дізнатися причини такого вчинку, а потім уже діяти далі.

— Пане Володкович, накажи жовнірам зняти з цього Клесінського натільний хрест. А потім принесеш мені. Але хай зроблять це так, аби мало вигляд звичайного грабунку, — наказав Ярема.

Він вирішив відправити цей хрест панові Матвієві, щоби той повірив у загибель свого брата.

Жовніри спритно виконали наказ, відібравши в Тимофія все, що той мав цінного, та й закутий у ланцюги бранець, попри гарячий протест, не міг їм завадити. Вишневецький крутив у руках масивний золотий хрест, розглядав його й думав: «Пізніше я неодмінно з’ясую всі подробиці цієї справи! А поки відправимо цей хрест пану Клесінському».

Однак згодом князю стало ніколи про це думати — він отримав листа від князя Заславського, у якому той повідомляв про те, що всі три регіментарі і тридцять два комісари одностайно вирішили обрати його гетьманом, тобто єдиним регіментарем, і передають йому командування над усім військом. А також доручають зібрати й вишикувати все військо табором для відступу до Костянтинова. Прочитавши лист, Ярема розсміявся.

— Пізно! Навіть занадто пізно! Мені не личить командувати цим розгнузданим, свавільним та напівп’яним стадом. Та й на переправі коней не міняють.

— Твоя милість так вважає? — несподівано хоробро сказав один із його наближених, який із нетерпінням чекав, поки князь дочитає лист, бо мав, що доповісти князю. — Мій князю, вони передали тобі командування, тому що самі втекли. Мої жовніри доповіли мені, що бачили, як обоз Заславського попрямував у бік Костянтинова. За ним рушили й Остророг із Конецпольським. Вони всі втекли. Це ганьба! І вона лягає на всіх нас незмивною плямою!

— А ми тут до чого? Що ж! Це гірше для його милості пана Заславського, — відповів Ярема, надзвичайно задоволений таким розвитком подій. — Де він не мився б, від цих помиїв, що сам на себе пролив, ніколи не відмиється! Посилити охорону нашого табору! Завтра буде важкий день.

Князь наче на воді ворожив — уранці йому доповіли, що в сусідньому таборі орудують козаки, грабуючи його, бо вся шляхта й жовніри, що залишилися там, уночі втекли, кинувши все своє добро, зброю, гармати й навіть поранених товаришів.

Чорні очі князя перетворилися на дві бездонні темні прірви. Він деякий час із подивом дивився на жовніра, який обережно відступав назад, побоюючись, аби князь, отримавши таку звістку, у гніві не порубав його. Але це було марно!

— Господи! — раптом заволав Ярема. — За які гріхи Ти покарав мою милу Вітчизну таким нікчемним, боягузливим народом? Боже, вилий свій гнів на них, але знищ і тих, хто довів її до цієї ганьби й неслави! Винищ цих покидьків і плебеїв, що посміли посягнути на її спокій і ганебно розтоптали її славу! Ліпше мені голову скласти, ніж бачити свою Вітчизну в такій ганьбі!

Однак ця полум’яна тирада була не зовсім щира — Скажений Ярема намітив, що він залишається сам на сам із численним козацьким бидлом і татарським поганством. Ця обставина не те, щоб уселила в серце князя страх, адже він не був боягузом. Але, розмірковуючи тверезо та без зайвої гордині, він зрозумів, що йому належить або скласти голову на полі битви, чого йому аж ніяк не хотілося, або долучитися до Потоцького з Калиновським, що було для гордого князя ще гірше за смерть. Тому Ярема не став надмірно кипіти гнівом та паплюжити козаків, а наказав згортати свій табір і організовано відступати, але не до Костянтинова, а до Львова, оскільки не сумнівався, що козаки, переслідуючи регіментарів, підуть саме на Костянтинів.