Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

ЦК і ЦКК КП(б)У обрав С Косіора Генеральним секретарем Центрального Комітету КП(б)У, членом Політбюро і Оргбюро ЦК. З того часу майже 10 років він очолював парторганізацію України і, спираючись на сформований у двадцятих роках партійний актив, спрямовував комуністів, усіх трудящих республіки на розв'язання завдань соціалістичного будівництва. Індустріалізація, колективізація, культурна революція, проведені у стислі строки ціною величезного напруження сил, далися нелегко і народу, і керівникам республіки. І в будівництво Дніпрельстану, «Запоріжсталі», Харківського тракторного та інших велетнів п'ятирічки, і у кожен з десятків відкритих в Україні вузів та наукових закладів була вкладена частка праці й Станіслава Вікентійовича.

Щодо ролі С. Косіора у соціалістичній перебудові сільського господарства, його позиції в процесах колективізації однозначної оцінки бути не може. На першому етапі соціалістичних перетворень на селі він підтримував методи адміністративного тиску при організації колгоспів. Орієнтуючи партійні комітети на форсування цього процесу, Станіслав Вікентійович вважав, що Україна має всі дані для того, щоб іти попереду інших. Але такий «наступ» у «боротьбі з куркульством» призвів до того, що постраждала частина середняків. Натискні методи колективізації, обмеження господарської ініціативи селянства, репресії і зловживання владою вели справу колгоспного будівництва у глухий кут. Це засвідчили й партійні документи, опубліковані у березні-квітні 1930 р.

Косіор разом з керівництвом республіки рішуче взявся за нормалізацію становища на селі. Увага партійних організацій була зосереджена на практичній допомозі новоствореним артілям, їх організаційно-господарському зміцненні, створенні відповідної технічної бази. Виступаючи з доповіддю на VII Всеукраїнському з'їзді незаможних селян 28 березня 1930 р., С. В. Косіор застерігав від підміни масової роботи у здійсненні суцільної колективізації голим розкуркулюванням, вимагав покінчити з неподобствами і головотяпством у колгоспному будівництві. Зрозумівши свої помилки, Генеральний секретар ЦК КП(б)У та інші керівники республіки почали шукати нові форми і методи господарювання, матеріального стимулювання колгоспників.

Станіслав Вікентійович багато зробив для піднесення культури землеробства, організації і розвитку радгоспів і МТС, впровадження прогресивних методів господарювання. Турбувався він і про добробут колгоспів і колгоспників, прагнув, аби трудодень ставав вагомішим і оплачувався не лише зерном, а й грошовою винагородою. С. Косіор був противником «усуспільнення» корів, дрібної худоби, птиці.

Непростим залишається питання про персональну відповідальність Косіора за голод 1933 р. Звичайно, головним винуватцем серйозних деформацій кооперативного плану, політики союзу з селянством був Й. Сталін і його найближче оточення, які стали на шлях конфронтації з селянством, а індустріалізацію країни розраховували здійснити в першу чергу за рахунок села. Але це аж ніяк не значить, що слід скидати відповідальність керівних органів Української СРР і особисто С Косіора.

Як свідчать документи, на початку хлібозаготівель 1932—1933 pp. С. Косіор під тиском Й. Сталіна, Л. Кагановича і В. Молотова вимагав від обкомів КП(б)У, низових партійних осередків своєчасного виконання планів хлібоздачі, притягнення до суворої відповідальності місцевих керівників. Викликають подив і намагання С. Косіора у офіційних виступах стверджувати, ніби ніякого голоду в Україні не було. Керівництво країни і республіки боягузливо замовчувало масштаби катастрофи. Навпаки, у пропагандистських цілях усіляко прикрашалися «досягнення» колгоспного ладу, поширювалися гасла про «розгорнутий соціалістичний наступ», «рішучі перемоги» на селі тощо.

Водночас не можна не бачити й іншого боку партійної і державної діяльності С Косіора у 1932—1933 pp. В умовах поширення голоду Станіслав Вікентійович, а з його ініціативи й інші члени Політбюро, секретарі ЦК, керівні працівники республіканського апарату неодноразово виїздили у сільські райони й організовували заходи для порятунку селян, в першу чергу дітей, від голодної смерті.

С. Косіор багато разів порушував питання перед союзним урядом і особисто Й. Сталіним про надання допомоги республіці. «ЦК ВКП(б), тов. Сталіну… З 49 районів Дніпропетровської області тяжкими вважається 21 район, – повідомляв партійний лідер УСРР – На другому місці по кількості повідомлень про голод стоїть Київська область, в якій особливо тяжкими вважається 31 район… Вже на початку сівби, безумовно, буде потрібна додаткова продовольча допомога Київській області, Донбасу, AM СРР (Автономній Молдавській СРР. – В. С.)», а також Дніпропетровській, Харківській і Вінницькій. Цю допомогу визначаємо у розмірі не менше 2 000 000 пудів… З вказаної кількості ми просимо дати негайно 300 тисяч для Київської області. С Косіор. 15 березня 1933 року».

В іншому листі говорилося: «Москва, ЦК ВКП(б), Сталіну. Особливо тяжке продовольче становище, що створюється у червні місяці, вимагає продовольчої допомоги не лише Одеській, Дніпропетровській, Донецькій, але й Харківській, Вінницькій та Київській областям. Харківська область має близько 20 особливо тяжких районів, яким необхідно обов'язково допомогти, а ресурсів вже немає… Тому просимо дати додаткову продовольчу позику таким областям: Вінницькій – 150 тисяч пудів, Київській – 150 тисяч пудів, Харкову – 200 тисяч пудів, Чернігову – 30 тисяч пудів. С. Косіор, В. Чубар. 29 травня 1933 p.».

Настійні звертання керівництва республіки, численні листи з місць знаходили хоча б частковий відгук. 19 лютого 1933 р. у Харків надійшла урядова телеграма про дозвіл на використання частини наявних державних запасів хліба. Ще через шість днів – 25 лютого – РНК СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалили постанову про продовольчу і насіннєву позички – 20,3 млн пудів зерна. До кінця квітня Україна одержала з союзних фондів 33,9 млн пудів насіннєвої, фуражної і продовольчої позички і 400 тис. пудів продовольчої допомоги. Одночасно було створено Центральний фонд допомоги дітям. Звичайно, аби нагодувати всіх потерпілих, цього було дуже мало. Але певні кроки для врятування людей від голодної смерті все ж робилися.

Працюючи в Україні, С. Косіор надавав великого значення національно-культурному будівництву. За його активної участі партійна організація республіки успішно розв'язувала завдання ліквідації неписьменності, дальшого розвитку освіти, науки, літератури і мистецтва. Станіслав Вікентійович діяльно підтримував процес українізації, який супроводжувався підготовкою і висуванням місцевих кадрів, збільшенням кількості українських шкіл, середніх спеціальних і вищих навчальних закладів, широким впровадженням української мови в роботу партійного і радянського апарату.

С. Косіор чимало зробив для розвитку національної культури, широкого представництва всіх народів і народностей, що проживали в Україні, у державному апараті, партійних і радянських органах. У той же час він рішуче виступав проти національної обмеженості, національного егоїзму.

Гострій критиці піддавав і прояви великодержавного шовінізму в республіці. І все ж Станіслав Вікентійович допустив чималі прорахунки і навіть правопорушення, які призвели до серйозних деформацій у національній політиці. С. Косіор був одним з ініціаторів безпідставних звинувачень відданого більшовика, члена Політбюро ЦК КП(б)У М. Скрипника у «пособництві буржуазно-націоналістичним елементам» та «змиканні з інтервенціоністськими силами». Безпідставні звинувачення у націоналізмі висунув він і щодо окремих керівників Компартії Західної України, які на основі сфальсифікованих матеріалів про антирадянську діяльність і зв'язки з