Читати книгу - "Повна темрява. Без зірок"

— Холт Рамзі, — відрекомендувався він вибачливим тоном. — Офіс Генерального прокурора штату. Страшенно перепрошую за те, що турбую вас, місіс Андерсон. Можна мені увійти? Ви замерзнете, стоячи тут у цьому халатику.

— Прошу, — промовила вона, роблячи крок убік.

Вона зауважила його вихлювату ходу і те, як його права рука несвідомо торкається правої кульші — ніби намагаючись утримати суглоб укупі, — і ясний спогад зринув їй у голові: Боб сидить біля неї на ліжку, її холодні пальці ув’язнені його гарячими. Боб говорить. Фактично зловтішається: «Я хочу, аби вони думали, ніби Беде тупий, і саме так вони й вважають. Бо насправді самі вони тупі. Мене тільки один раз допитували, і то, як свідка, десь тижні за два після того, як БД вбив ту жінку, Мур. Старий такий, кульгавий дідок, либонь, ледь не пенсіонер». І ось він тут, цей дідок, стоїть за якихось десяток кроків від того місця, де помер Боб. Де вона його вбила. Холт Рамзі був одночасно і хворий, і стражденний на вигляд, але очі мав гострі. Вони жваво рухалися туди-сюди, вбираючи в себе все, перш ніж повернутися на його обличчя.

«Будь обережною, — застерегла вона себе. — Ох, будь з ним вельми обережною, Дарселлен».

— Чим я можу вам допомогти, містере Рамзі?

— Ну, хіба що одним — якщо я прошу не забагато — я радо випив би чашечку кави. Я жахливо змерз. Їжджу машиною штату, а обігрівач у цій казенній таратайці працює ні к чорту. Звісно, якщо це обтяжливо...

— Зовсім ні. Але мене дивує... можна мені ще раз поглянути на ваші документи?

Він доволі спокійно вручив їй книжечку і, поки вона вивчала її вміст, притулив свого капелюха на вішак.

— А оцей штамп ПЕН під печаткою... це значить, що ви вже на пенсії?

— І так, і ні, — губи його розійшлися в усмішці, що продемонструвала зуби занадто перфектні, аби бути чимось іншим, окрім творіння дантиста. — Мусив піти, принаймні офіційно, коли мені виповнилося шістдесят вісім, але все життя я проробив або у поліції штату, або працюючи на ОГП — тобто Офіс Генерального прокурора штату, — тож тепер я, немов той старий кінь пожежної команди, котрий має власне почесне місце у стайні. Хтось на зразок талісмана, розумієте?

«Я розумію, що ви хтось набагато більший за це означення».

— Дозвольте взяти у вас пальто.

— Ні, не варто, гадаю, мені краще залишитися в ньому. Я не затримаюся надовго. Я б його повісив, аби надворі сніжи ло, — щоб не накрапати вам на підлогу, — але зараз сухо. Просто диявольськи холодно, знаєте. Занадто морозно для снігу, як говорив мій батько, а в моєму віці я відчуваю холод дошкульніше, ніж п’ятдесят років тому. Чи навіть двадцять п’ять.

Провадячи його до кухні, йдучи повільно, щоб Рамзі встигав за нею, вона спитала, скільки йому років.

— Сімдесят вісім буде в травні, — він говорив з видимою гордістю. — Якщо доживу. Я завжди додаю цю фразу, на удачу. Поки що вона працює. Яка у вас гарна кухня, місіс Андерсон, місце для всього і все на своєму місці. Моя дружина схвалила б. Вона померла чотири роки тому. Інфаркт, дуже сумно. Як я за нею журюся. Уявляю собі, ви, мабуть, так само журитеся за своїм чоловіком.

Його мерехтливі очі — юні й сторожкі у складчастих, хронічно покривлених болем очницях, — обмацували її обличчя.

«Він знає. Не знаю, яким чином, але він знає».

Вона перевірила, чи є кава в «Банні», й увімкнула апарат.

Дістаючи з шафи чашки, запитала:

— Яким чином я сьогодні можу допомогти вам, містере Рамзі? Чи краще називати вас детективом Рамзі?

Він розсміявся, але той його сміх перейшов у кашель.

— О, минув віслючий вік відтоді, як мене хтось називав детективом. Не треба також офіційного містера Рамзі, мені годиться, якщо ви просто зватимете мене Холтом. Та й насправді це з вашим чоловіком я хотів би побалакати, розумієте, але ж, звісно, він помер — знову, мої співчуття, — тож це тепер неможливо. Тобто він цілком поза межами досягнення.

Він похитав головою і сів на один зі стільців біля столика для рубання м’яса. Затріщало його пальто. Десь усередині його мізерного старечого тіла хруснула кістка.

— Але ось що я вам скажу: старій людині, котра живе в орендованій квартирі — це я про себе, хоча кімнатка гарна, — набридає іноді мати телевізор за єдиного компаньйона, тож я й подумав собі, що за чорт, проїдусь-но до Ярмута, та й поставлю ті кілька запитань. На більшість з них вона мені не відповість, сказав я собі, може, навіть на жодне, та все’дно, чом би не з’їздити? Не верни від світу ніс, поки мохом не обріс, сказав я собі.

— У такий день, коли температуру обіцяли до десяти градусів[315], — докинула вона, — та ще й у казенному автомобілі з кепським обігрівачем.

— Точно, але ж я одягнув на себе теплу білизну.

— Ви не маєте власної машини, містере Рамзі?

— Маю, маю, — промовив він так, ніби щойно сам це усвідомив. — Сідайте, місіс Андерсон. Нема потреби ховатися вам там, у кутку. Я занадто старий, щоби кусатися.

— Ні, кава буде готова за хвильку, — заперечила вона. Її налякав цей старий. Боб теж би його злякався, але звісно, Боб тепер перебував поза боязню. — А тим часом, може, ви мені скажете, про що саме ви бажали побалакати з моїм чоловіком?

— Ну, та ви б у таке навіть не повірили, місіс Андерсон...

— Звіть мене Дарсі, якщо вам не важко, гаразд?

— Дарсі! — повторив він з явним задоволенням. — Яке пречудове, старомодне ім’я!

— Дякую. Вам з вершками?

— Чорну, як мій капелюх, таку я п’ю каву. Хоча насправді самому мені подобається уявляти всього себе в білому. Можу ж я собі це дозволити, хіба ні? Переслідування злочинців і все таке інше. Через це я й ногу собі колись ушкодив, знаєте. Гонитва на машині, на шаленій швидкості, у вісімдесят дев’ятому це було. Парубок убив власну дружину й обох їхніх дітей.