Читати книгу - "Повна темрява. Без зірок"

«Пер’є» з лаймом). Як він піднімався вгору по сходах, високо тримаючи бокал, немов офіціант. Як він уже ледь було не ступив на сходовий майданчик, але послизнувся. Вона навіть розповіла, як вона мало не послизнулася сама на одному з розсипаних кубиків льоду, коли кинулася вниз, до нього.

Офіцер Шрусбері почеркав щось у своєму блокноті, потім його закляпнув і подивився їй прямо в очі.

— Гаразд. А тепер ви поїдете зі мною. Одягніть плащ.

— Навіщо? Куди?

До в’язниці, звісно. Поле «Вперед» не проходиш, двісті доларів не отримуєш, потрапляєш прямо в тюрму[312]. Боб упорався мало не з дюжиною вбивств, а вона не змогла чисто викопати й одного (звісно, свої він планував, та ще й з бухгалтерською увагою до деталей). Вона не знала, де схибила, але без сумніву, це виявиться щось зовсім одіозне. По дорозі до поліцейського відділку офіцер Шрусбері їй розкаже. Це буде, як остання сторінка у Елізабет Джордж[313].

— До мене додому, — пояснив він. — Перебудете цю ніч у нас з Арлін.

Вона дивилася на нього, роззявивши рота.

— Я не... не можу...

— Можете, — перебив він її голосом, що не терпів заперечень. — Вона мене вб’є, якщо я залишу вас тут саму. Ви бажаєте взяти на себе відповідальність за моє вбивство?

Вона втерла сльози з обличчя й слабенько посміхнулася.

— Ні, гадаю, що ні. Але... офіцере Шрусбері...

— Гаррі.

— Я мушу зателефонувати. Моїм дітям... вони ще нічого не знають.

Думка про це викликала свіжий приплив сліз, і вона використала рештки паперового рушника, щоби з ними впоратися. Хто міг знати, що в людині міститься стільки сліз? Вони не торкалася своєї кави, а тепер випила півчашки трьома довгими ковтками, хоча кава все ще була гарячою.

— Я гадаю, ми здатні витримати вартість дальніх дзвінків, — промовив Гаррі Шрусбері. — Але слухайте-но. Чи є у вас щось, що ви могли би прийняти? Що-небудь таке, заспокійливе?

— Нічого такого, — прошепотіла вона. — Тільки амбіси.

— Ну, тоді Арлін позичить вам валіуму зі своїх запасів, сказав він. — Вам треба випити одну пігулку щонайменше за півгодини перед тим, як почнете робити ті важкі дзвінки. А зараз я її попереджу про наш приїзд.

— Ви такий чуйний.

Він висунув першу з кухонних шухляд, потім другу, потім третю. Дарсі відчула, як серце стрибнуло їй у горло, коли він відкрив четверту. Дістав звідти ганчір’яну мачулку і вручив їй.

— Ще краще за паперовий рушник.

— Дякую, — мовила вона. — Щиро дякую.

— Скільки ви пробули в шлюбі, місіс Андерсон?

— Двадцять сім років, — відповіла вона.

— Двадцять сім, — здивовано повторив він. — Боже, мені так жаль.

— Мені теж, — кивнула вона, ховаючи обличчя в ганчірці.

— 18 —

Роберта Еморі Андерсона було віддано на упокій землі на ярмутському кладовищі «Мир» через два дні. Донні з Петрою, стоячи обабіч матері, підтримували її, поки священик проказував, яка се є скороминуща річ людське життя. Погода повернула на холод, небо було пойняте хмарами; крижаний вітер скреготав голими гілками. Фірма «ББ&А» припинила діяльність на один день, звідти з’явилися геть усі. Бухгалтери у їхніх чорних плащах купчилися зграями, немов ворони. Серед них не було жінок. Раніше Дарсі цього ніколи не помічала.

На очах у неї бриніли сльози, вона раз у раз витирала їх хустинкою, яку тримала в руці, затягнутій у чорну рукавичку; Петра плакала монотонно й безупинно. Похмурий стояв Донні, з почервонілими очима. Молодий, гарний парубок, але з уже рідшаючим волоссям, як і в батька було в його віці. «Аби лиш він не набирався ваги, як Боб, — подумала вона, — і не вбивав жінок, звісно». Хоча звичайно такі речі не спадкові. Хіба ні?

Невдовзі все це минеться. Донні залишиться тільки на пару днів — це був максимум часу, на який він міг вирватися зі свого бізнесу в даний момент, так він пояснив. Він сподівався, що вона поставиться до цього з розумінням, і вона відповіла, що звісно, так. Петра пробуде з нею цілий тиждень, вона сказала, що могла б залишитися й на довше, якщо Дарсі її потребує. Дарсі відповіла, що дуже цінує її доброту, в душі сподіваючись, що цей тиждень становитиме не більше п’яти днів. Їй треба було побути на самоті. Їй треба було... ні, не подумати, це не зовсім те, але віднайти себе знову. Відновити свою позицію по цей бік дзеркала.

Ні, не можна сказати, ніби щось пішло криво, далебі, це не так. Дарсі не вважала, що все було б краще, аби вона місяцями планувала вбивство свого чоловіка. Якби вона так робила, либонь, могла б напартачити, щось занадто ускладнивши. Несхоже на Боба, планування не було її сильною стороною.

З важкими питаннями вона не стикнулася. Її історія було простою, достовірною, майже правдивою. Найважливішою часткою була ця кам’яна плита під нею: їхній шлюб, що простягався в минуле майже на три десятиліття, гарний шлюб, і його картину не псували бодай хоч якісь недавні суперечки. Ну справді, про що тут було питати?

Священик запросив родину зробити крок уперед. Вони ступили.

— Спи з миром, тату, — промовив Донні і кинув грудку землі в могилу. Вона впала на сяючу поверхню труни. Дарсі майнуло в голові, що та схожа на купку собачого лайна.

— Тату, я дуже скучаю за тобою, — промовила Петра й собі теж кинула жменьку землі.

Дарсі підійшла останньою. Вона нахилилася, взяла рукою у чорній рукавичці землю й дозволила їй упасти. Не промовила нічого.

Священик закликав до хвилини безмовної молитви. Скорботні похилили голови. Вітер гримів гілками. Не дуже звіддалік долинав шум автомобільного руху по трасі 1-295. Дарсі подумала: «Господи, якщо Ти там є, нехай це вже буде кінець».

— 19 —

Кінець не настав.

Тижнів за сім чи близького того після похорону — вже настав новий рік, надворі бриніло кришталевою синявою й холодом — у будинку на Цукроварній алеї пролунав дверний дзвоник. Відчинивши двері, Дарсі побачила літнього джентльмена у важкому чорному пальті й червонім кашне. Перед собою в руках він тримав старомодний гомбурзький капелюх[314]. Обличчя мав покраяне глибокими зморшками (сліди не лише старості, а й страждань, подумала Дарсі), а залишки його сивого волосся було підстрижено коротесеньким їжачком.

— Слухаю? — промовила вона.

Він незграбно поліз до кишені і впустив свого