Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— Так точно, ваша благородь, я це знаю, але от тоді, як сп’янів, абищо казав. Вона мене послухала і закрутила головою. Каже, що без начальства і тижня не проживе, бо їй електрика потрібна.

— Так є електрика, — здивувався я.

— Ваша електрика мені не підходить. Тут станція під хатою є, яка потрібну електрику виробляє. Станцію начальство може будь-коли відключити. І тоді все, пропала я, не втекти мені. А жити не хочу. Ось і прошу тебе про допомогу.

— Та не можу я вбити тебе! — образився я.

— Дуже прошу. Я б сама все зробила, якби могла, але не зможу. Допомога мені потрібна. Будь ласка, — сказала і подивилася крізь сльози. Все я можу витримати, окрім слізного прохання жіночого.

— Добре, зроблю, як просиш, — погодився я через силу.

— Тільки спочатку поцілунок, — нагадала жінка.

— Це вона вбити тебе хотіла! Заманювала! — заверещав Ліпський.

— Ні, не збиралася вона мене вбивати. Поцілував я її, обійняв і так розпалився, що вже і зупинитися не міг у поцілунках. Аж тут вона каже, що все, досить.

— Тепер і вмирати можна. Буду про тебе думати, про поцілунок твій, — сказала вона і всміхнулася. А тут я заплакав. — Тепер так, зараз я вдарюся головою об стіну. Знепритомнію. Ти бери оту пилку, яка під диваном, і розпилюй мені голову. Там у ній така сіра скринька буде, до якої дроти тягнуться. Ото і є я. Скриньку ту ти мусиш виламати, а потім спалити десь. Не жалій дров, щоб вогонь хороший був, щоб випалив мене всю. Зробиш?

А я відповісти нічого не міг, тільки головою кивнув.

— Ну добре. Тоді бувай, — підвелася вона, розігналася — і об стіну головою. Впала Я пилкою голову розпиляв. Пиляв і плакав, плакав і пиляв. Залізна голова. Знайшов скриньку, виламав її з голови й пішов з нею в гори. Там назбирав хмизу і розпалив багаття. Спалив ту скриньку. Повністю. Попіл зібрав і вже зранку в землю закопав. Хрест поставив. Може, вона і неправославного віросповідання була, але все ж жива душа.

— Та Ваню, яка жива, коли з заліза!

— Це не важливо. Якщо людину взяти, то така сама в неї кров і таке саме м’ясо, як у вівці чи свині. А душа є і про Бога думає. То байдуже, що за вбрання, головне, чи є душа, чи ні, — сказав я, налив собі горілки і випив.

— А не брехала вона тобі? Все ж таки стільки мужиків убити непомітно...

— Не брехала. Я потім із поліцією місцевою побалакав. Кажуть, що частенько так траплялося, що приїде чоловік самотній, два-три дні проживе, а потім піде увечері прогулятися і не повернеться. Господарі квартир та кімнат уже про це знали, одразу речі та гроші собі забирали, а документи спалювали. Поліції теж добре, бо зник і зник, головне, що заяви немає і по паперах не проходить. А де зник, як, нікому не відомо. Казали, що десь сотня випадків була. Але ж поліція далеко не про всі знала. То не брехала та жінка.

— Господи, Ваню, ну оце ти нарозповідав жахів! Тепер яку бабу запопаду, замість того, щоб м’яти її, думатиму, чи не відріже вона мені голову! — поскаржився підполковник.

— А ви, ваша благородь, магнітик собі заведіть. І в кишені тримайте. Як уже полізете до дами, то магнітик той наставте. Якщо причепиться він, то залізо у бабі, тоді тікайте від тої кралі подалі, а якщо не причепиться, тоді — будь ласка.

— О, а це ти добре вигадав! Магнітик! Куплю, неодмінно куплю! Ану і мені налий!

Випили ми горілки, закусили печеною свининою.

— Так, Ваню, ану розкажи ще щось. Тільки щоб без сліз ото, без каяття. І щоб сороміцьке, щоб навіяло мені сни приємні, — наказав Ліпськсий.

— Без сліз, кажете? Ну, можна і без сліз. Слухайте. Ця історія трапилася вже коли я у відставці був, жив на хуторі і сищиком працював. У журналах про мене тоді ще не друкували, але у повіті був я вже людиною відомою. І зверталися до мене люди по допомогу. І от одного разу приїхав до мене на хутір чоловік. Із Лохвицького повіту, землевласник. Не те щоб багатій, але і не з бідних. Запросив я його до себе в садок, я влітку завжди у садку клієнтів приймав. Гість усівся і давай балачки розводити, а про справу — ані слова. Попросив я його — або казати, з чим прийшов, або їхати геть. Засмутився він.

— Дуже вже справа делікатна, Іване Карповичу.

— Якщо довіряєте, то кажіть, а як ні, то про що тут балакати? — підвівся я, бо страшенно не любив таких теревенів.

— Зачекайте, Іване Карповичу! Довіряю, сідайте. Просто справа моя може здатися вам дивною, якщо не образливою. Тому я й хвилююся.

— З простими справами до мене не приходять. Слухаю.

— Мені потрібна ваша допомога в розшуку. Знайти декого треба, — сказав землевласник.

Петро Арнольдович його звали, з німців, прадід його за Катерини два села тут отримав. Ну й примудрилися земельку не прогуляти, а ще й підкупити. Тепер ось шукав когось. Це справа була цілком зрозуміла, бо шукали зазвичай дружин чи дочок, які втекли з якимись зальотними кавалерами. Землевласнику було років тридцять, отже, дружина. Мабуть, із гусаром якимось подалася розвіятися від нудного провінційного життя. Таких легко було шукати. А частенько вони і самі поверталися. Нагулялися — і додому. Чоловіки їх зазвичай приймали. Ну, щоб скандалу не було. І от цікаво, що жінки ті, які перебісилися, ставали прекрасними дружинами, дітей народжували і жили потім спокійно та щасливо. Воно всякій людині перебіситися треба, бо інакше носитиме в собі хіть, а потім вибухне, як бомба.

— То кого ж треба розшукати? — спитав я, хоч відповідь вже знав. Землевласник почервонів. Ну, воно кому приємно розповідати, що дружина твоя з якимось гусаром у гречку стрибнула.

— Треба розшукати, Іване Карповичу... Розшукати треба... Той... Ну, як би сказати... Одним словом...

— Та не тягніть, кажіть уже, — попросив я.

— Треба розшукати мій статевий орган! — випалив він.

— Що? — Ліпський завалився на спину і зареготав. — Орган? Орган! Ні, ну ви таке чули!

— Я, ваша благородь, теж здивувався. Бо,