Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

Скарлет поцілувала його, й він вийшов; вона чула, як він спустився сходинками з веранди в ніч, чула, як брязнула клямка на хвіртці. Якусь хвильку вона стояла непорушно, дивлячись на пам’ятку по Джонові Вілксу у себе в руці. А тоді рушила нагору повідомити про все Мелані.

*

Наприкінці липня прийшла лиха звістка, перед якою перестерігав дядечко Генрі,— що янкі знову півколом завернули на Джонсборо. Вони перетяли залізницю в чотирьох милях за містом, але кавалерія південців їх відбила, після чого саперні частини, упріваючи під спекотним сонцем, відновили колію.

Скарлет не знаходила собі місця від тривоги. Три дні минуло в чеканні, страх у неї в серці все зростав. А потім вона одержала заспокійливого листа від Джералда. Ворог не дійшов до Тари. Відгомін битви вони чули, але жодного янкі не бачили.

У листі Джералд так хвальковито й захоплено змальовував, як очистили залізницю від янкі, що хтось би подумав, наче то він сам усього й домігся. На трьох сторінках він розписував хоробрість конфедератів і лише наприкінці коротенько згадав, що Керрін хвора. Місіс О’Гара гадає, що це тиф. Вона не дуже заслабла, тож нехай Скарлет не тривожиться, і щоб ні в якому разі не надумала приїздити до Тари, навіть якщо знов пустять поїзди. Місіс О’Гара тепер дуже рада, що Скарлет і Вейд не вернулися додому, коли почалась облога. Місіс О’Гара сказала, щоб Скарлет сходила до церкви й помолилася за швидше одужання Керрін.

Читаючи ці рядки, Скарлет відчула докори сумління, бо вже кілька місяців не заглядала до церкви. Колись це їй здалося б смертним гріхом, але тепер така недбалість уже менше разила. Проте, виконуючи материну волю, вона пішла до себе в кімнату й швиденько прочитала молитву. Підвівшись із колін, Скарлет, однак, не відчула тієї полегкості, яку молитва давала їй давніше. Від якогось часу їй почало здаватися, що Господь перестав дбати про неї, так само як і про конфедератів та Південь, отож даремні ці мільйони молитов, з якими звертаються до нього.

Того вечора Скарлет сиділа на веранді з Джералдовим листом, схованим на грудях, і раз у раз доторкалась до нього, тим ніби наближаючи до себе Тару й Еллен. Лампа на підвіконні у вітальні кидала химерні золотаві відблиски на повиту диким виноградом веранду, а густий аромат плетива витких троянд і жимолості немов стіною відгороджував Скарлет від решти світу. Тиша панувала цілковита. За весь вечір не прогриміло жодного пострілу, навіть з рушниці, і весь світ неначе відсторонився бозна-куди. Погойдуючись у кріслі, вона почувала себе так гірко й самотньо після прочитаного листа з дому, що рада була бодай кого-небудь побачити коло себе, навіть і місіс Меррівезер. Але місіс Меррівезер чергувала цю ніч у шпиталі, місіс Мід готувала вдома святкову вечерю на честь Філа, який прибув з фронту, а Мелані спала. І не було жодної надії, щоб хтось ненароком заглянув. За останній тиждень ніхто до них не заходив, бо кожен чоловік, спроможний триматися на ногах, або був у шанцях під Атлантою, або бився з янкі біля Джонсборо.

Скарлет не часто випадало бувати такою самотньою, і це гнітило її. Залишаючись наодинці, вона хоч-не-хоч поринала в роздуми, а думки її у ці дні аж ніяк не були приємні. Як і взагалі в людей, у неї виробилася звичка думати про минуле, про тих, кого вже немає.

У цей вечір, коли Атланту облягла така тиша, Скарлет заплющувала очі й переносилася уявою до Тари, і знов супокійний плин сільського життя оточував її, і все було таким, як колись. Але при тім вона розуміла, що й там уже ніколи не вернеться колишнє життя. Вона згадала чотирьох братів Тарлтонів — і рудих близнюків, і Тома з Бойдом, і гострий смуток грудкою підкотився їй до горла. Таж котрийсь із близнят, Стю чи Брент, міг би стати її чоловіком. А тепер, коли війна скінчиться і вона повернеться жити в Тару, то вже повік не почує того їхнього несамовитого егегейкання з кедрової алеї. І Рейфорд Калверт, що так божественно танцював, уже ніколи не запросить її до танцю. І хлопці Манро, і малий Джо Фонтейн, і...

— Ой Ешлі! — схлипнула вона, схиляючись головою на руки.— Довіку я не змирюся з тим, що тебе вже немає!

Почувши, як несподівано рипнула хвіртка, Скарлет умить підвела голову й хутенько змахнула рукою сльози. Вона звелася на ноги й побачила, що стежкою підходить до будинку Рет Батлер з брилем у руці. Востаннє вона бачилася з Ретом, коли ото рвучко вискочила з його брички біля П’яти Променів. Тоді вона заявила, що не хоче більше його й бачити. Але зараз її так врадувала можливість бодай з кимось перегомоніти й відвернути свої думки від Ешлі, що вона поспішила викинути з пам’яті ту пригоду. Рет, здавалося, теж забув про тодішню їхню сварку — чи вдав, наче забув,— бо спокійнісінько, ніби нічого й не було, присів на верхню сходинку біля її ніг.

— Отже, ви не втекли до Мейкона! Міс Туп, я чув, виїхала, то я, звісно, подумав, що й ви разом з нею. Але як побачив, що в домі у вас світиться, вирішив зайти перевірити. Чому ж ви залишилися?

— Щоб Мелані не була одна. Розумієте, вона... одне слово, їй не можна зараз виїжджати.

— От стобіса! — вихопилось у нього, і в світлі лампи вона помітила, як він спохмурнів.— То ви хочете сказати, що місіс Вілкс і досі тут? Ну й дурість! Це дуже небезпечно в її стані.

Скарлет розгублено мовчала, бо хіба ж могла вона обговорювати з чужим чоловіком таку тему, як стан Мелані? Вразило її й те, що Рет неначебто розумів, яку для Мелані це являє небезпеку. Неодруженому таке знання не додає честі.

— Якби ви були досить вихованим, то подумали б, що, може, і мені залишатися тут не дуже безпечно,— ущипливо зауважила вона.

Очі його насмішкувато бликнули.

— Щодо мене, то я завжди поставив би на вас проти янкі.

— Це як — вважати за комплімент, чи що? — мовила вона непевним тоном.

— Зовсім ні,— заперечив він.— І коли вже ви перестанете дошукуватись компліментів у будь-якому банальному зауваженні з чоловічих уст?

— Хіба на смертному ложі,— відказала вона і всміхнулася, подумавши, що ніколи не забракне чоловіків, які даруватимуть їй компліменти, чого