read-books.club » Сучасна проза » Звіяні вітром. Кн.1 📚 - Українською

Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

212
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Звіяні вітром. Кн.1" автора Маргарет Мітчелл. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 123 124 125 ... 192
Перейти на сторінку:
давно не миту голову вмирущому. Ні, таке не могло діятися з нею наяву!

Серед цих привидь виявився й дядечко Генрі Гамільтон, що постукав у двері котроїсь ночі в кінці липня. Він не мав при собі ні парасольки, ні саквояжа, не стало у нього й черевця. Рожеві щоки його пообвисали, як підгруддя в бульдога, а довге сиве волосся було неймовірно брудне. Він стояв мало не босоніж, його доймав голод, на ньому кишіли воші, але натурою він як був, так і лишився задирливим.

Незважаючи на його слова: «Нісенітна це війна, коли такі старі дурні, як я, палять зі старих рушниць»,— у дівчат склалося враження, що він цілком задоволений своєю долею. Його потребували, як і молодих, і він виконував свій обов’язок нарівні з молодими. Навіть більше — він ні в чому не поступався молодим, не те що дідок Меррівезер, як весело мовив дядечко Генрі дівчатам. Старому Меррівезерові страшенно допікав ішіас, і капітан хотів спровадити його додому. Але він відмовився, щиро визнавши, що радше терпітиме капітанове чортихання й лайку, аніж вдавану турботу невістки та її вічні сікання, щоб він не жував тютюну і щодня мив бороду.

Дядечко Генрі пробув у них недовго, бо мав звільнення лише на чотири години, з яких половину мусив витратити на дорогу з передової до них та назад на передову.

— Я, дівчата, тепер, мабуть, не скоро з вами побачусь,— Заявив він їм, сидячи у спальні Мелані й з блаженною насолодою бовтаючи натертими до пухирів ногами в ночвах з холодною водою, які поставила перед ним Скарлет.— Нашу роту сьогодні вранці перекидають на інші позиції.

— А куди? — перелякано скрикнула Мелані, хапаючи його за руку.

— Не доторкайся до мене руками! — буркнув їй дядечко Генрі.— По мені воші лазять! Війна була б забавкою, якби не вошва й не дизентерія. Куди перекидають? Ну, мені цього ніхто не казав, хоч я здогадуюсь. Уранці ми вирушаємо на південь, до Джонсборо, якщо здогад мене не підводить.

— Але чому до Джонсборо?

— Тому що там буде велике побоїще, панночко. Янкі докладуть усіх сил, щоб захопити цю залізницю. І якщо це станеться, Атланті капець.

— Ой, дядечку Генрі, невже ви гадаєте, що вони можуть захопити залізницю?

— Казна-що кажете, дівчата! Хіба це можливо, коли я там буду? — Дядечко Генрі всміхнувся на їхні страхи, а далі знов посерйознішав.— Там має бути запеклий бій, дівчата! І ми повинні його виграти. Ви знаєте, звичайно, що янкі перекрили всі залізниці, крім однієї на Мейкон, але це ще не все. Може, ви цього не знаєте, але вони також перекрили всі шляхи й путівці й навіть верхові стежки, крім Макдонагової дороги. Атланта як у мішку, а поворозки мішка саме в Джонсборо. Якщо янкі захоплять там залізницю, вони затягнуть поворозки й придушать нас, як опосума. Тож ми зовсім не збираємось віддавати їм цю залізницю... Якийсь час я вас не буду бачити, дівчата. Тому я й прийшов попрощатися й упевнитись, що Скарлет ще з тобою, Меллі.

— Звичайно, зі мною,— з відданістю в голосі промовила Мелані.— За нас не переживайте, дядечку, бережіть краще себе.

Дядечко Генрі витер ноги об клаптюватий килимок і аж застогнав, поки взув їх у свої напіврозвалені черевики.

— Я вже рушаю,— сказав він.— Мені п’ять миль іти пішки. Скарлет, загорніть мені там щось перекусити. Що знайдеться.

Поцілувавши Мелані на прощання, він спустився в кухню, де Скарлет загортала для нього в хустинку кукурудзяного коржа й кілька яблук.

— Дядечку Генрі, то... то становище таки справді серйозне?

— Серйозне? Боже всемогутній, ще й як! Не будьте наївнятком. Наші діла швах.

— То ви гадаєте, вони доберуться й до Тари?

— Що за...— почав він, роздратований жіночою звичкою думати про суто приватні речі, коли на карту поставлено щось незмірно важливіше. Але, побачивши переляк і пригніченість на обличчі Скарлет, злагіднів.

— Звісно, що ні. Тара за п’ять миль від залізниці, а янкі тільки залізниця й потрібна. Ви, панночко, маєте не більше тями, як курка.— Він раптом урвав мову.— До вас неблизький світ, і я не приходив би сюди глупої ночі, щоб лише попрощатися. Я приніс Меллі прикру новину, але коли побачив, в якому вона стані, не зважився їй сказати. Отож я полишу цю справу на вас, Скарлет, щоб ви їй переказали.

— Що, Ешлі?.. Невже ви щось таке чули?.. Що він... неживий?

— Ото — звідки б я міг почути про Ешлі, стоячи в шанцях по самий зад у багнюці? — роздратовано відказав старий джентльмен.— Ні, ця новина про його батька: Джон Вілкс загинув.

Скарлет раптом опустилася на табуретку з напівзагорнутим сніданком у руці.

— Я прийшов сказати про це Меллі... Але не зважився. Тож мусите ви це зробити. І віддасте їй оці речі.

Він видобув з кишені важкого золотого годинника з металевими брелоками, невеличку мініатюру давно померлої місіс Вілкс і пару масивних золотих запонок. Тільки впізнавши годинника, що його вона так часто бачила в руках Джона Вілкса, Скарлет нарешті усвідомила, що батька Ешлі таки справді не стало. Це її так приголомшило, що несила була ні плакати, ні озватися словом. Дядечко Генрі кахикнув і переступив з ноги на ногу, силкуючись не зустрітися зі Скарлет очима, щоб і собі не розслабитись.

— Він був мужнім, Скарлет. Скажете це Меллі. Скажете їй, щоб так і написала його дівчатам. І добрим солдатом, попри свій вік. Його вбило снарядом. Поцілило саме в нього і в коня. Конячку так роздерло, що я мусив пристрелити бідолашну... Симпатична була кобилка. Ви вже самі, може, напишете про це місіс Тарлтон. Вона так любила цю кобилку. І загорніть уже, що там маєте для мене, дитя. Мені пора. Та не переймайтеся дуже так, дорогенька. Хіба для старого чоловіка може бути краща смерть, ніж на полі бою, пліч-о-пліч з молодими?

— Та йому взагалі не треба було вмирати! Він не повинен був іти на війну! Він мав би жити й доглядати внука, а потім спокійно померти у себе в ліжку. І навіщо він пішов у військо? Він не згоден був з відокремленням Півдня, він ненавидів війну і...

— Багато хто думає так само, та що з того? — Дядечко Генрі сердито висякався.— Думаєте, мені в моєму віці дуже приємно підставляти себе під кулі янкі? Але порядна людина не має зараз іншого вибору.

1 ... 123 124 125 ... 192
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Звіяні вітром. Кн.1», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Звіяні вітром. Кн.1"