Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

— Ох, марнославність, марнославність,— сказав він.— Але ви принаймні її не приховуєте.

Він розкрив портсигар, дістав чорну сигару, підніс до носа й нюхнув. Потім черкнув сірником, прихилився до стовпця поручнів і, обхопивши руками коліна, якийсь час мовчки палив. Скарлет знов стала погойдуватись у кріслі, і навколо залягла безгомінна темінь теплого літнього вечора. Пробудився з дрімоти дрізд, що сидів десь у гущині жимолості й витких троянд, видав одну несміливу й протяглу ноту і замовк, немов передумавши.

З темряви східців раптом почувся смішок Рета, тихий і погідний.

— Отже, ви залишилися вдвох з місіс Вілкс! Дивовижнішу ситуацію важко й уявити.

— Не бачу тут нічого дивовижного,— трохи розгублено відповіла вона, враз насторожуючись.

— Не бачите? В такому разі вам не вистачає вміння об’єктивно глянути на справу. Я вже здавна маю таке враження, що ви насилу терпите місіс Вілкс. Ви вважаєте її дурною й нетямущою, а від її патріотизму вас нудить. Ви не проминаєте жодної нагоди шпигонути її, тож природно мені видалося дивним, як це вас стало на такий альтруїзм, щоб лишитися заради неї під обстрілом. І чому ви це зробили?

— Тому що вона сестра Чарлі... А отже, й мені все одно що сестра,— відповіла Скарлет з найбільшою гідністю, на яку могла спромогтись, відчуваючи, проте, як зашарілись її щоки.

— Ви хочете сказати — тому, що вона вдова Ешлі Вілкса.

Скарлет схопилась на ноги, аж клекочучи гнівом.

— Я вже думала вибачити вашу невихованість, яку ви виявили минулого разу, але тепер цього не зроблю. Та я б вам на цей ганок і ступити не дозволила, якби не пекучий смуток у мене на душі і...

— Сядьте й не гарячкуйте так,— мовив Рет зовсім інакшим голосом. Простягти руку, він посадовив її назад у крісло-гойдалку.— Звідки у вас такий смуток?

— Та ось я одержала сьогодні листа з Тари. Там зовсім близько янкі, і моя менша сестра захворіла на тиф і... і якби я навіть могла поїхати додому, як я хочу, мама не пустила б мене в дім, щоб я не заразилася. Боже мій, але ж мені так хочеться додому!

— Та не побивайтесь-бо,— сказав він, і голос його звучав незвично лагідно.— В Атланті вам куди безпечніше, ніж у Тарі, навіть якщо янкі прийдуть. Янкі вам нічого не заподіють, тоді як тиф...

— Що значить — янкі нічого не заподіють? Та як у вас язик повертається таке казати?

— Дорогенька моя, янкі зовсім не дияволи. Вони не з рогами й не з копитами, як ви, здається, гадаєте. Вони майже такі самі, як і південці... хіба тільки виховані гірше та вимова у них страхітлива.

— Таж янкі можуть...

— Згвалтувати вас? Не думаю. Хоча, звичайно, мали б таке бажання.

— Якщо ви не перестанете говорити всяку таку гидоту, я піду в дім,— вигукнула Скарлет, рада, що в темряві не видно, як вона зашарілася.

— А скажіть-но щиро: хіба ви не це якраз мали на думці?

— Звісно, що ні!

— Звісно, що так! Не варто гніватись на мене через те, що я вмію читати ваші думки. Усі наші доброчестиві й невинні натурою дами-південки тільки про таке й думають. Та у них це і з думки не виходить. Ладен закластися, що навіть у таких удовиць, як місіс Меррівезер...

Скарлет нічого на це не відповіла, бо ж знала, що тільки-но двоє-троє матрон сходиться в ці тривожні дні, то конче починають перешіптуватися саме про такі випадки, що завжди траплялися десь у Вірджинії, Теннессі або Луїзіані, але ніколи — ближче до їхніх країв. Янкі гвалтували жінок, багнетами проштрикували животи дітям, палили будинки разом з немічними старими людьми. Кожен знав, що це правда, хоч про таке й не кричать на перехрестях. І якщо в Рета бодай трохи було б порядності, він теж визнав би, що це правда. І нічого тут нема такого, щоб глузувати.

Вона чула, як він тихенько пирхає смішком. Часом він зовсім нестерпний. Власне, майже завжди такий. Це жахливо, коли чоловік знає, про що жінки думають і говорять. Почуваєшся перед ним наче роздягнена. І від пристойних жінок чоловіки не можуть знати про такі речі. Скарлет обурювало, що він прочитав її думки. Їй приємно було вважати себе таємничою в очах чоловіків, але ось Рет бачить її наскрізь, неначе вона скляна.

— Коли вже зайшла про це мова,— провадив він далі,— то чи маєте ви в домі кого-небудь, хто б наглядав за вами й опікувався? Чарівну місіс Меррівезер або ж місіс Мід? Вони завжди так на мене дивляться, ніби знають, що я приходжу сюди, маючи нице щось на думці.

— Вечорами, бува, до нас навідується місіс Мід,— відповіла Скарлет, рада, що тема розмови змінилася.— Але сьогодні її не було. До них приїхав з армії син, Філ.

— Отже, мені пощастило,— стиха зауважив Рет,— застати вас саму.

Щось у голосі його було таке, від чого серце її солодко стрепенулося і обличчя густо почервоніло. Вона стільки разів чула такі нотки в чоловічих голосах, тим-то знала, що після цього звичайно освідчуються в коханні. Ото була б утіха! Хай тільки Рет заговорить про своє почуття, тоді вона так напосяде на нього, що він поплатиться за всі ці три роки, коли без кінця шпигав її глузуванням. Вона вже його попомучить, щоб винагородити себе! Особливо за те нестерпне приниження, коли вона при ньому дала Ешлі ляпаса. А потім заявить погідним тоном, що може бути йому тільки сестрою, не більше, і вийде над ним переможницею. Передчуваючи близьку насолоду, вона аж засміялася від збудження.

— Не хихочіть,— сказав Рет і, взявши її руку, обернув долонею вгору й поцілував. Від доторку його теплих уст якась вітальна сила сколихнулася в ній, щемкий трепет пробіг тілом. Губи його перебралися до її зап’ястка — вона знала, що він відчуває, як прискорено б’ється у неї пульс, і спробувала вивільнити руку. Це ніяк не відповідало її інтересам — оцей зрадницький приплив почуття, що викликав у ній бажання занурити руки в його волосся, доторкнутись до його уст своїми устами.

Вона ж зовсім не закохана в нього! — у збентеженні подумалось їй.— Вона кохає Ешлі! Але чому так тремтять її руки, так холоне під серцем?

Він тихенько засміявся.

— Не висмикуйте руку! Я нічого лихого не зроблю вам!

— Не зробите? А