Читати книгу - "Улюбленець слави, Джойс Кері"

Клуб містився в одному з підвальчиків у Сохо — довжелезна кімната у формі літери «г», пофарбована у теракотовий колір і заставлена столиками. Сцена знаходилася саме на межі двох залів. Я зраділа, коли мої супутники — четверо цілком солідних чоловіків (двоє з них, здається, були службовці) та дві жінки, одна заміжня, а друга заручена, обидві належали, як то зветься, до пристойного товариства,— сіли за столик, що стояв у темному кутку, подалі від світла. Всі вони скидалися на сторонніх спостерігачів чи критиків, що приїхали в клуб познайомитись, так би мовити, з певним соціальним феноменом. Проте огледівшись, я переконалася, що принаймні у половини тих, що сиділи за столами, був такий самий вигляд. Одверто кажучи, всіх гостей можна було б розділити на дві категорії: одні прийшли сюди випити й потанцювати (всі вони були люди цілком респектабельні, навіть занадто), інші, як ми, просто сиділи за столами з тим розсудливо-стриманим виглядом, по якому завжди й усюди можна впізнати виховану людину.

Першою виступила молода жінка, вона прочитала якісь оповіданнячка й виконала кілька пісеньок. Спочатку я жахнулася: оповідання й пісеньки були, як на мене, не зовсім пристойні. Та моїх сусідів це анітрохи не бентежило, і я вирішила, що відстала від моди й надто педантична; не минуло й п'яти хвилин, як я вже змінила думку про те, що слід вважати пристойним. Потім без попереднього оголошення на кін вийшли дві акторки у поліційних кашкетах і почали виконувати пантоміму: вони начебто розганяли юрбу, розчищаючи комусь шлях. Потім стали обабіч сцени й завмерли біля порталів, віддаючи комусь честь. І раптом між ними постав Том. Всі заплескали.

Якби я не знала, що він тут виступає, я б його не впізнала. Поверх костюма П'єро (як і в дівчат) він одягнув фрак, а на шию — величезний накрохмалений комірець. Щоки в нього були вкриті мертвотно-білою фарбою, під очима — мереживо зелених зморщок, а від вух спускалися вниз руді бакенбарди. Під величезним червоним носом, як у добрячого лося, не видно було його власного.

Ще до того, як він заговорив, я зрозуміла: Том імітує Честера. Вже перший жест — він викинув руку вперед, стримуючи оплески,— був точнісінькою копією Честерового жесту; а коли він заговорив, я почула характерну Честерову інтонацію. Він говорив про те, що ми мусимо воювати задля збереження миру й підтримання істинно-християнського духу на землі. Том копіював Честерів голос, його звичку примружуватись, коли, висунувши якусь нову тезу, він чекав, щоб слухачі віддали їй належне. Він навіть повторив якийсь Честерів дотеп і самовдоволено хихотнув, зовсім, як той. Та найжахливіше було, що всі ці знайомі мені віддавна прийоми Честера сприймалися у Томовій подачі як дешеві й низькі трюки. Навіть Честерова залюбленість у влучний дотеп, його бажання викликати сміх здавалися тепер проявом дешевої пихи.

Мені несила й передати, що я пережила під час цього номера. Страшно було дивитись на цю жорстоку розправу над Честером, коли він тепер вибитий з сідла і знеможений. Мені справді стало аж моторошно; і водночас Том грав так блискуче, що я не могла очей від нього відвести. Я намагалася не дивитись,— надто це було жахливо,— і все таки дивилась, боячись пропустити якийсь рух чи слово.

Кожної наступної миті я впізнавала ще якийсь знайомий, тисячу разів бачений мною Честерів жест; раніше я просто не звертала на них уваги, а тепер, у Томовій інтерпретації, вони набували нового змісту. Коли, піднявши руки догори, Том почав потирати їх у повітрі (чистісінько так це робив Честер), я здригнулася з відрази: стільки було в цьому рухові самозакоханості. А коли, дійшовши до кульмінації своєї промови, він одкинув голову, тицьнув пальцем у повітря і, випнувши губи, врочисто почав карбувати слова, вже самий цей рот, ці червоні губи здалися мені такими бридкими, що я ледь не закрила обличчя руками. А втім, цей голос і жести не відпускали мене, від них нікуди було сховатися,— вони ніби смикали за якийсь нерв, де, наче маріонетка на шворці, витанцьовувала душа.

І цю мить сталося таке, що я не відразу повірила власним очам. Один з відвідувачів (досі він сидів дуже тихо, але, з усього видно, був п'яний як чіп) раптом щосили заволав: «Ну годі, кінчай свій балаган!» і жбурнув у Тома окраєць хліба; якби Том не відхилив голови, той окраєць влучив би йому просто в обличчя. Залою прокотився сміх. Однак Том не розгубився (у першу мить він, правда, знітився й по всьому було видно, що розсердивсь, але тільки на секунду) й зумів обернути цю доволі брутальну вихватку собі на користь.

— Низенький вам уклін, сер,— сказав він (знову схиляючи голову),— як почесному шанувальникові нашого публічного... (Він зробив паузу, ніби маючи намір продовжити «...дому», але скінчив інакше)... мистецтва. Хліб народний був завжди любий моєму серцеві.

І далі він сказав, що цей неоціненний дар став для нього приємною несподіванкою, бо, віддавши народові все своє життя, він не насмілювався й помислити про таку щедру винагороду. Публіка аж качалася од сміху й стала шалено плескати в долоні. Хтось із зали (мабуть, теж п'яний) вигукував: «Слава! Ура!» і «Браво, Томе!»

Цей епізод геть мене приголомшив, бо тієї миті, як Том обернув собі на користь п'яну вихватку (я просто фізично відчула, як він увесь взяв себе в руки в цю вирішальну хвилину й рвонувся проломом — точнісінько як Честер, коли бачив, що час діяти), переді мною був уже не Том, який імітував Честера, а живий Честер. Це він, сховавши своє обличчя під страхітливим носом та ідіотськими баками, грав самого себе, відбивав удари — я впізнала його винахідливість, його вміння оцінити й використати будь-яку ситуацію (люди називали це спритністю), його радісне збудження від усвідомлення того, що він викликав сенсацію і приборкав натовп. Все це було мені таке знайоме!

Потім Том підвів руку і, вимагаючи тиші (тепер це вже був Честер у «релігійному» екстазі), дивлячись, як мені здалося, просто в мій бік (насправді, він не міг би розгледіти мене в тому темному закутку), подався вперед, заклав руки за спину під фалди фрака