Читати книгу - "Діти Мардука"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Судно завершувало круїз по Чорному морю, і в кінці дня взяло курс на Одесу; позаду залишилося Поті. Ми з Костею в шезлонгах сиділи серед туристів. Раптом у тихому гомоні почулися «позивні» Костиного телефону. Він, глянувши на дисплей, сказав:
— Мірошник, — і натиснув кнопку звуку.
— Привіт, Максюто, — почувся чоловічий голос. — Ти де?
— А що ти хотів?
— Не міг би завтра заскочити до мене в Лікарню?
— З якого дива?
— Наш пацієнт помер.
— Он як. А ти кличеш мене на поминки?
— Щойно від мене пішов його батько. Він дещо для тебе залишив. Приїздив влаштувати майнові питання.
— Гаразд. Завтра після полудня озвуся, і ми домовимося про зустріч.
Костя відімкнув телефон, сказав:
— Віддав таки Богові душу.
— Ти переконаний?
— У чому? Що Валтас склеїв ласти?
— Ні, що він віддав душу справді Богові.
— А-а.
Ми очікували Мірошника у тому ж самому кафе під платаном, неподалік пам’ятника Дюкові. Костя був у своєму сірому непоказному одязі, я ж, як завжди, — у заношеній джинсовій парі з тюбетейкою на голові. Ми вже замовили по кухлю пива, коли з’явився Андрій. Привітавшись, він поклав на стіл невеликий згорток, і показав офіціантці, щоб принесла і йому пива.
— Я знав, що він довго не проживе, — промовив Мірошник, спостерігаючи, як осідає піна в принесеному кухлі. — Та ще цей переліт дався взнаки. А батько його впевнений, що в Португалії медицина не на рівні.
— Ну, ти ж пояснив, що на стан такого хворого зміна звичного клімату й часового поясу можуть вплинути фатально?
— Та він вроді й погоджується, але думку свою не міняє. Розповідав про сина. Казав, що той був незвичайною людиною.
— А саме? — У голосі Кості вчувалася іронія.
— Ну, в дитинстві вигадав собі ім’я Валтас.
— Як то вигадав? Хіба не батьки дають ім’я немовляті? — поцікавився я.
— Справжнє його ім’я Володимир. У всіх документах він — Володимир Юрійович. Але щойно став вимовляти слова, як сказав, що його ім’я Валтас. Усі гадали, що це дитячі фантазії, але малюк, коли його кликали батьки: «Володю, Вово», як не чув. Та щойно хтось скаже «Валтас», підхоплювався і казав: «Ось я, тату». Батько оповідав, що він був слухняною дитиною, добре вчився — і в школі, і в інституті.
— І цього досить, щоб вважати дитину особливою? — зауважив Костя. — З такими комплексами народжується чимало дітей.
— Ні, не тільки це. Він, ще не навчившись до пуття писати, вже виводив якісь каракулі, схожі на літери тільки йому відомої абетки.
— Валтас що, був лівшею? — поцікавився я. — Бо лівша, коли пише лівою рукою, то на папері справді виходять каракулі, але якщо подивитися на них у дзеркало — прочитаєш справжній текст.
— Батько про таке знав, але у дзеркалі були ті ж самі каракулі. Коли ж ось тепер, по смерті сина, став перебирати його записники, то напав на цілі сторінки тих каракулів. Показав тамтешньому рабинові, теж колишньому одеситові, чи то, бува, не іврит. Рабин похитав головою: ні, — сказав, — не іврит. А потім згадав, що схоже письмо бачив у Єрусалимі. І висловив припущення, що то арамейська мова… Ага, старий казав, що колись посідав високу посаду в області — входив у п’ятірку найвпливовіших персон. У таких людей, як він запевняв, приватного життя не існує. Сином опікувалася дружина. Якось вона до хлопця присікалася: «що це за каракулі ти пишеш?» Той відмовчувався, а коли вона не відставала, розплакався: «Не знаю». «Так це ж ти писав, як не знаєш?» «Ну, не знаю, та й годі». «Нам часом здавалося, — казав батько, — що в одному тілі, крім нашого сина Володимира, живе ще один, на ім’я Валтас. Я розумію, що то чортівня, але саме це нам з жінкою приходило в голову. Якось я жартома назвав хлопчика «Валтас Юрійович», але він виправив: «Валтасар Юрійович». «Валтас», мабуть, прибалтійське ім’я, а от «Валтасар», то я такого імені й не чув. А дружина якось сказала таке: «Чи, бува, нам не підмінили в пологовому будинку наше немовля на іншу дитину?» «А ти подивися уважно на його обличчя й на моє… Тільки й того, що він у нас повненький».
Мірошник помовчав, ковтнув пива і розгорнув згорток. У ньому виявився товстий конверт, а там — офісний календар.
— Ось, — сказав, підсунувши його Кості, — це передав тобі батько небіжчика.
— Мені?
— Так, тобі.
— Чому саме мені? — поцікавився Костя.
— Відкрий сто семи десяту сторінку.
Костя відкрив — там лежало п’ять стодоларових купюр.
— А це що таке? — здивувався.
— Він нам подякував — стільки ж дав і мені.
— Грошовитий, видно, чоловік, — зауважив Костя. — Аж незручно. Так а календар навіщо?
— Поглянь останній запис, зроблений на цій самій сторінці.
Костя подивився, підсунув зшиток мені. Там було написано: «знайти адресу й телефон батьків Максютенка», а під ним — дата. Число і місяць передували нещастю, яке сталося на трасі, і були написані у той самий день, коли по мене приїхали «гицелі».
— Так а мені навіщо цей щоденник? — поцікавився мій товариш.
— Батько каже, що коли натрапив на цей запис, то згадав тебе — Лікаря синового; він навів довідки своїми старими каналами, і виявив, що ти був однокласником Валтаса. Ось і вирішив подарувати щось на згадку про
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діти Мардука», після закриття браузера.