Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

Щотижня він приходив з новими відзнаками. Він носив чорно-жовтий хрест, срібний хрест і едельвейс на капелюсі. Одне з добродійних товариств, до якого він належав, улаштувало збір старого одягу й теплих вовняних речей «на різдвяні подарунки для наших вояків». Ціппер сам їздив з підводою — великим фургоном з військового обозу. Зупинявся перед кожним будинком, заходив з дзвоником до сіней і збирав подарунки. Він їздив цілий тиждень, так званий «тиждень теплої вовни». Додому він приходив пізно ввечері, його торгівля папером почала поволі сходити нанівець. Тільки від одного патріотичного товариства, якому протегувала графиня Віндішгрец, він отримував щомісяця замовлення на папір. У військовому географічному інституті також звернули увагу на Ціппера. Якийсь час здавалося, що він щось заробить на постачанні паперу для видання «Наші герої взимку». Але його випередив інший крамар і перехопив замовлення.

Так, Ціппер заробляв дедалі менше. 1915 року він нарешті погодився взяти квартиранта, щоправда тільки якогось військового. Салон найняв старший лейтенант Маутнер із військового міністерства. Цього офіцера, що раніше був антикваром, зовсім не цікавила війна. В міністерстві він керував канцелярією, в якій видавали перепустки для відвідувачів. Увечері старший лейтенант переодягався в цивільне вбрання і йшов до кав’ярні, де зустрічався зі своїми колегами-антикварами. Згодом з’ясувалося, що Ціпперів салон не завжди потрібний лейтенантові. Він мешкав з дружиною й дітьми в шестикімнатному будинку за містом, а в Ціпперовому салоні оселив панну Мінну з ратушної кав’ярні. Але він добре платив і, врешті-решт, був старшим лейтенантом.

Нарешті мобілізували до війська Арнольда й мене. А ще через місяць надяг військовий мундир і Цезар. Арнольд міг і повинен був стати офіцером. Тому старий Ціппер взагалі не цікавився другим сином. Цезар жив у казармі й тільки раз навідався додому, напередодні від’їзду на фронт. Він упився й вісімнадцять годин проспав на канапі, скрикуючи крізь сон.

— Гарний з її сина герой! — казав старий Ціппер.

Увечері він приходив по нас до офіцерської школи. Там він випивав з нашим фельдфебелем по кухлю пива. Одного туманного вечора в листопаді ми хвилин п’ять простояли перед школою, чекаючи на старого Ціппера. Світло з ліхтарів, притемнених на час війни, сіялося наче крізь вату. Ціппер не приходив. Раптом перед нами з’явився якийсь невеличкий на зріст фельдфебель. Ми віддали честь. Він зареготав. То був старий Ціппер. Він зголосився до війська добровольцем.

Ох, який він був гарний! На ньому блищав золотими нашивками новий-новісінький мундир, рудувата моряцька борода зникла, лишилися тільки сиві вусики, також дуже прикорочені. В тісному мундирі було добре видно, що в старого Ціппера завелося черево й що він, ідучи, крутить стегнами і якось силувано викидає вперед ноги.

На вулиці він кілька разів наказував нам віддавати йому честь. Ми зайшли з ним у шинок, і він почав розповідати нам давні анекдоти свого полку. Тепер він належав до ополчення і, оскільки трохи вмів по-чеському, через кілька днів опинився у російському відділі цензури. Він мав перевіряти листи російських полонених. Читати їх він не вмів, тому почав учити російську мову. Тим часом на його столі громадилися листи. Він ділив їх між своїми підлеглими, а сам старанно вчив російську.

Ціппер часто фотографувався: за столом перед посортованими на двадцять купок листами, яких він не вмів прочитати, в кашкеті, з портупеєю і шаблею, з Арнольдом у формі курсанта, з Арнольдом і зі мною, з Арнольдом удома, з Арнольдом на вулиці. Всі ці фотографії висіли в салоні.

Нарешті нас відправили на фронт. Старий Ціппер провів нас на вокзал. Він почав махати нам, коли ще поїзд не рушив. Бо наш поїзд стояв ще не на тій що треба колії, його довго перекочували з місця на місце. Тільки-но я починав думати: «Тепер старий Ціппер уже напевне дома», — як він з’являвся знов. Бувши сам фельдфебелем, він без перешкод добирався до найдальших закутків товарної станції, тим часом як іншим доводилось вертатися з першої ж колії. Я ще ніколи не бачив старого Ціппера таким веселим, як тоді, коли нас відправляли на смерть. Коли наш поїзд уже остаточно рушив, він з’явився ще раз, біг поряд з вагоном, тримаючи в руках газету, й гукав:

— Перемога під Любліном!

Ми з Арнольдом перезирнулись і взялися їсти ковбасу.

Через два місяці Цезар втратив ліву ногу.

Старий Ціппер повідомив про це Арнольда. «Цезар матиме бездоганний протез», — писав він. Мати дописала лише кілька рядків. Видно було, що рука в неї тремтіла. Я добре пригадую її письмо: літери спліталися в рівні рядки, наче кільця тоненького дроту. «Будь цілий і здоровий!» — писала пані Ціппер.

Проте Арнольда поранило, він отримав відпустку й звання лейтенанта. Що могло бути кращим для старого Ціппера? Він сфотографувався в мундирі фельдфебеля з сином-лейтенантом. Арнольд прислав мені ту фотографію. Старий стояв, поклавши руку на плече лейтенантові, й дивився просто поперед себе. Все-таки він постарів. Щоки в нього обвисли, а на руці, яку він поклав на плече синові, видніли набряклі жили. Арнольд писав, що їм живеться вже не так погано. Мати одержує гроші за всіх трьох мобілізованих чоловіків. Цезар тепер буде забезпечений, бо втратив на війні ногу.

Згодом і мені дали відпустку. І тоді я побачив, як пані Ціппер опівночі йшла зі стільчиком, недоплетеною шкарпеткою, окулярами, бідоном і господарською торбою під крамницю, щоб уранці дістати м’яса й молока. Ціппер і далі звертався до дружини в третій особі. А проте вставав удосвіта, щоб її змінити. Цезар, як інвалід, міг би отримувати всі харчі без черги. Але він приходив з госпіталю додому тільки раз на тиждень, у суботу. Шкутильгаючи, підходив до шухляди в комоді, де мати тримала гаманець з грішми, спорожняв його і йшов до шинку.

Він спохмурнів, його низьке чоло зробилося ще нижчим — тепер це була вузенька смужка покарбованої безліччю зморшок шкіри. В кутиках уст у нього все блукала якась тупа, невесела посмішка, ніби ознака самовдоволеної дурості, ніби тавро долі, ніби початок перетворення людини в тварину. Він отримав протез, що муляв