Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

трону був собака. Але, може, він не був би таким скаженим, якби не його дружина. Два роки тому замовляє вона у Вайнгорна костюм для свого меншого сина. Кравець сам їздить до неї міряти костюм, раз, двічі, десять разів. Нарешті костюм готовий, кравець особисто приносить його, а Софія каже: «Як собі хочете, а доведеться вам забрати костюм назад. Я ж вам замовляла короткі штани, неодмінно короткі, терпіти не можу дітей у довгих штанях!» І нічого, хоч би тобі крейцар на чай! Отака в них натура! Серби тремтять за своє добро. Угорські магнати бояться, що подешевшають їхні свині. Всі вони одне кодло! Коли я служив у вісімдесят четвертому полку, він приїздив раз до нас на маневри. Собака! Очі так і палахкотять люттю!

— Сердешний імператор! — бідкалась пані Ціппер.

— Хай імператор радіє, що того ірода прибрали!

— Цить! — сказала пані Ціппер. — Не говори так голосно!

— Я не боюся і кожному кажу те, що думаю.

Проте найближчими днями, коли почалися демонстрації, думка Ціппера змінилася. Він сам крокував перед сербським посольством. А прийшовши додому, розповідав:

— Ми їм покажемо! Наступник трону був собака, але сербам до нього зась! Ми з ним і самі впоралися б. Тепер вони побачать, що ми собі не дамо наступати на пальці. А поліція наша — просто диво! Витягла шаблі з піхов — і миттю всі де й ділися. За п’ять хвилин площа була порожня. Сьогодні чергував інспектор Гаверда. «Добре ви поорудували, — кажу я йому. (Той інспектор Гаверда — милий чолов’яга.) — Але з шаблями трохи переборщили. Зрештою, це воля народу». — «Служба є служба!» — відповів Гаверда. Що ж, треба і його зрозуміти!

Ціппер був розчарований, що армія відразу не рушила на Сербію. З усіх, кого я тоді знав, його єдиного не приголомшила мобілізація.

— Я завжди казав, що без війни не обійдеться.

І Ціппер, революціонер Ціппер, сказав своїй дружині:

— Дістань мені мундир, невідомо, до чого дійде. Розширені вени не мають ніякого значення під час війни. Я старий солдат, нехай собі імператор буде ким хоче, а я складав присягу.

Може, Ціппер був би й проти війни, якби його дружина не змінила поглядів. Того дня, коли почали йти до війська перші мобілізовані, скінчився її патріотизм.

— Коли є на те добра воля, завжди можна мирно дійти згоди, — сказала вона.

— Не втручайся в світову політику! — вигукнув старий. — Арнольде, ти завтра ж зголосишся в армію добровольцем!

Тоді я вперше побачив, як пані Ціппер скипіла. Вперше почув, як вона закричала. Вона підняла вгору стільця й підступила до чоловіка. Тієї хвилини вона, мабуть, відчувала в собі силу тисячі матерів.

— Ні! — крикнула вона. — Поки я жива, жоден з моїх синів не піде добровольцем! Ні Арнольд, ні Цезар! Іди сам на війну. Ти мені не потрібен! Іди до свого імператора! Ти! Ти!

Вона почала рвати на собі коси. Я вперше побачив, як до обличчя їй прилила кров. Вона стала гарною. Вперше після двадцяти років знов стала гарною.

Тоді Ціппер замовк. Ні Арнольд, ні він не зголосилися добровольцями. Та щоразу, коли я зустрічався з паном Ціппером, він читав мені таку лекцію:

— Ми відступаємо, залишаємо галицькі землі росіянам. Ми розділяємось і утворюємо два фронти. Схопимо росіян з півдня і з півночі в кліщі, розумієте! — Він згинав вказівний і великий пальці, потім зводив їх докупи. — Тим часом на заході ми здобуваємо Париж. Французи здаються, бо якби вони довше зволікали, на них із півдня напали б італійці. Тоді Вільгельм кидає всю армію на схід. За три місяці цареві капець. Сьогодні вся штука полягає в тому, щоб оточити ворога. Оточити якомога меншою кількістю війська. А крім того, треба зберегти рівновагу між наступом і відступом.

Ціппер щодня прочитував усі газети. Облишив навіть «шістдесят шість». У своїй кав’ярні він був найзапеклішим патріотом. Дехто вже брав його на глузи. Тоді він кипів з люті, погрожував, що донесе на того чи іншого. Його почали уникати. Зі скептиками старий Ціппер не вітався. З дружиною не розмовляв, навіть кинув свої жарти. Скільки вже минуло часу відтоді, як він востаннє заводив свій хронометр, щоб послухати його дзвінок! Скільки минуло часу відтоді, як ми востаннє були в цирку! Старий Ціппер ходив ще тільки до театру. Він не підтримував стосунків навіть з найвпливовішими приятелями, а інспектора поліції зневажав.

— Що вони роблять? Сидять удома. Принишкли! Ховаються!

Секретаря поштової контори мобілізували в польову пошту. Листівки, які він деколи присилав, були для Ціппера вечірньою розвагою.

— Цікаво, де вона, та польова пошта номер сто шість? Мудра система. Самі номери, а там уже знають, що куди слати. І напевне ніщо не пропадає. Організація — велика річ. У мирний час пошта ніколи не діє так добре!

Салон стояв порожній. Пані Ціппер вивісила на браму картку з написом: «Візьмемо на квартиру порядного чоловіка». Пан Ціппер здер картку. Ввечері він зайшов до помешкання, тримаючи її перед собою двома пальцями, наче бридкого хробака, і сказав:

— Моя дружина саме тепер вивішує картку! Саме тепер шукає порядного чоловіка! По-перше, всі порядні чоловіки мобілізовані, а каліки вже забезпечені помешканнями. По-друге, повернеться Вандль, а його кімната найнята. Що ми йому скажемо? Негарно й нетактовно віддавати комусь кімнату солдата, що перебуває на полі бою!

І пан Ціппер викинув картку у вікно.

Одного дня я побачив, що він носить годинника не на золотому ланцюжку, як завжди, а на темному, залізному. Крім того, на пальцях у нього з’явилися три залізні каблучки. «Я віддав золото за залізо», — було вигравірувано па всіх трьох каблучках.

Якось пан Ціппер повів нас із Арнольдом забивати гвіздки в «залізного чоловіка».

— На, — сказав він мені. — Я плачу за твій гвіздок!

І він купив для мене