read-books.club » Фентезі » Мальва Ланда 📚 - Українською

Читати книгу - "Мальва Ланда"

287
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Мальва Ланда" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: Фентезі / Любовні романи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 123 124 125 ... 136
Перейти на сторінку:
Перша думка була рвонути негайно назад, якнайдалі від міста, уздовж ріки, яка малітиме і малітиме, аж доки не розтечеться по мочарах, а там уже рухатися у протилежний бік. Вони, вочевидь, збилися з дороги… Він зупинився і, приклавши долоню дашком, упізнав удалині в блакитному мерехтінні розпеченого повітря вежі й дзвіниці, шпилі й золото бань. Вітер їм кидав до облич запахи цивілізації, і Цитрон з Гицлем вдихали їх на повні груди, тішачись, як діти.

— Гей, Бумблику, — гукнув Цитрон, — а то що з тобою? Ходімо, заки не стемніло.

Але Бумблякевич стояв непорушно, вдивляючись у знайомі знаки міста, і розривався на дві половини, вагаючись зробити ще один крок, який віддалив би його від омріяних палаців.

— Але мені не туди… — промовив надтріснутим голосом. — Мені до Моря Борщів.

— Послухай, уже вечоріє, — взяв його під руку Цитрон. — Як так тобі кортить знову потрапити туди, звідки ми прийшли, то зробиш це завтра вранці. Полтва ніде з цього місця не втече і русла не змінить. Потюпаєш собі любенько проти течії та й вибредеш на те саме місце, де ми того сламзика згубили.

Рація у тих словах була, і Бумблякевич слухняно посунув услід за обома товаришами. Полтва лаштувалася до сну, і вода її котилася усе тихіше й тихіше, де-не-де ще сплескувала риба, в очеретах мовчки вовтузилися птахи, а звуки міста насувалися на подорожніх, пеленали їх і обгортали у свої м'які сувої, як павутиною. Здавалося, що потрапивши сюди, вже не вирвешся, не дременеш, не звільнишся від пут, місто впокорить тебе і вип'є до дна.

Вулиця, яку перетинала Полтва, називалася Замарстинівська.

— Ну, хлопаки, — сказав Гицель, — я ту мешкаю. Маю маленьку, але затишну хатку. Вже вечір, де ся будете валандали? Переночуєте в мене. Я й так жию сам, і ви мені не завадите.

— Та, зрештою, я й не маю де ночувати, — сказав Цитрон. — А ти, Бумблику? Приєднуйся.

Бумблякевич вагався недовго. Раптом відчув навіть страх, що може розлучитися з тими, хто залишався тепер єдиною ниточкою, котра ще продовжувала зв'язувати його з утраченим світом.

Гицель мешкав на маленькій вуличці без ліхтарів у старій перехнябленій хатині, яких чимало ще можна здибати на Замарстинові. І перше, що вразило не тільки гостей, але й господаря, коли вони переступили поріг, це сильний запах цвілі і сморід. Гицель засвітив світло і повідчиняв вікна.

— О, видите, що ся робе, коли таку стару хату лишити напризволяще? Вона, як ревнива баба, починає набирати злости.

— Але тут щось немилосердно тхне, — принюхувався Бумблякевич.

— А що ви хтіли? Я ж вийшов на пару годин, а вернувся за тиждень.

— Тхне здохлятиною, — сказав Цитрон.

— Що ви таке кажете? Що тут могло здохнути, крім мене? Йой! Мацько! Де він?

— Гу із Мацько? — поцікавився Цитрон.

— Мацько — то мій кіт. Я його знайшов на сміттярці, але він мені дуже сподобався, і я лишив його у себе.

— Ну, що ж, — сказав Бумблякевич, — готуйтеся до найгіршого.

Він прочинив двері в сусідній покій. Так і є — на підлозі лежала безформна купка рудої шерсті, в якій можна було вгадати обриси кота.

— Мацько! — сплеснув руками Гицель. — Здох!

— Таке враження, що він здох ще минулого року, — похитав головою Цитрон. — Від нього лишилося надто мало.

— Ай, та то молі, молі, страшні молі! Потрубили Мацька! — Гицель віничком змів тлінні останки котика на шуфельку і виніс на двір. — Завтра поховаю, як належиться, — сказав, повернувшись.

Хата складалася з кухні і двох покоїв, обставлених старезними меблями.

— Щось у вас ніде не видно ані радіоприймача, ані телевізора, — роззирався Цитрон.

— А нема-нема, — кивав господар, — і не хочу мати. Колись я мав телевізор, але він мене сильно нервував. А в мене й без того робота нервова, а тут приходиш до хати і тільки й чуєш, як десь літак упав, а там потяг перекинувся, а там хтось когось підірвав, а тут загорілося, а там затопилося… Нє-е, то не для мене.

— Шкода, — зітхнув Цитрон, — мені завше цікаво, що в світі діється.

— А мені ні. Нічого мені не цікаво. Який сенс щодня дізнаватися свіжі новини, якщо вже за день-два вони стають несвіжими? А за пару місяців і взагалі забуваються, перетворюючись на непотріб. І так виглядає, що ми полюємо за непотребом. Щодня — свіжий непотріб!

— Щось в тому є, — погодився Бумблякевич, — але чи не пора нам повечеряти?

— Ой, злоті мої панове, — забідкався господар, — на жаль, тут я вам ніц не зараджу. В хаті хоч вітром перевій, а кришинки нема. Були драглі, та спати лягли.

Але гості мали в наплічниках достатньо харчів і вина, аби влаштувати собі гарну вечерю.

Перед сном Бумблякевич витяг картку з зображенням палацу і, затамувавши подих, жадібно розглядав малюнок. Палац знову світився усіма вогнями, а сад заповнили гості. Столи ломилися від почастунків, тут і там сновигали лакеї, і знову грала оркестра, а Бумблякевичу навіть здалося, що він чує мелодію віденського вальсу. Кілька пар танцювало. Панни схожої на Мальву не було, зате побачив Мотрю і Хіврю, які в товаристві двох драгунів сиділи за столиком і про щось захоплено бесідували. Бумблякевича охопило почуття заздрощів, і з ним він поринув у сон.

ЛЯБІРИНТ

1

Пані Жуковська відкрила братруру[116], в обличчя їй бухнуло жаром і запахом печеного тіста. Тримаючи в обох руках стирку[117], витягла тацю з паруючим яблучним пляцком і промовила:

— Готовий. Винесу на балькон, най ся студить.

Пані Поцілуйко сиділа за столом, вкритим вишитою скатертиною. В кришталевому графинчику і в двох маленьких чарочках жовтіла настоянка на квітах акації. Посередині столу надувався від гордощів чайничок в товаристві горняток, тарілочки вишневого варення і зграйки рум'яних пиріжків.

Пані Жуковська повернулася до покою і сіла до столу.

— Зараз нап'ємося гарбати з пляцком. Любите листкове тісто?

— Е, та хто його не любить? Зате дріжджового тіста не їм.

— Життя таке, жи най го качка копне. Ціни ростуть як на дріжджах. Але хліб мусите їсти, не?

— Не мушу.

— І не їсте?

— Краю хлібину на скибки, сушу, а тоді вже їм сухарі.

— Е, то мусите мати файні зуби!

— Не мушу. Мачаю сухарі в зупу, в каву, молоко і так їм. Так мені смакує. Як на Сибіру звикла-м, так і донині. І мій Ромко так само. Він в лісі десять літ прожив, а я стілько само в снігах. І нічо. Жиєм далі і шляк нас не бере.

— Ой, дайте ми спокій з таким життям. Хіба то є життя?

1 ... 123 124 125 ... 136
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мальва Ланда», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мальва Ланда"