Читати книгу - "Мальва Ланда"

— Є! — пролунав вереск із ями. — Є! Я його впіймав! Тримаю! Витягайте мене!

Усі троє кинулися до ями й побачили, що чоловік і справді затис у долонях сламзика, що шарпався і звивався, намагаючись вирватися з ціпких жмень. Сламзик був завбільшки з ковбасу і такого ж ковбасного кольору.

— Оце і є сламзик? — здивувався Цитрон. — Кидайте його сюди.

— Еге, кидайте! Та він дремене, тільки його й бачили, — відказав чоловік. — Візьміть там нагорі пугу й накиньте петлю на мене.

— Яку ще пугу? — здивувався Цитрон.

— То така довга тичка зі шнурком та петлею на кінці. Лежить коло ями. Бачите?

Петля впала на чоловіка, стягнула в поясі, і трійця мандрівників витягла його на поверхню. Чоловік притискав сламзика до грудей, мов не знати яку дорогоцінність.

— Якби воно не тріпіцькало, то подумав би, що то чисто тобі ковбаса «дрогобицька», — засміявся Цитрон.

А русалка скривилася:

— Фу-у, яке ж воно слизьке!

— Хто б говорив! — сказав чоловік, змірявши русалку насмішкуватим поглядом. — То що, пускаємо його? Куди пожене, туди й Море. Прихопіть лишень мою пугу.

Вони відійшли подалі від ями, і сламзик, упавши на траву, помчав, звиваючись, вперед. Мандрівці за ним ледве встигали.

— Вважай, не наступи! — перестерігав чоловік Цитрона, який своїми довгими кроками гнав попереду.

Гонитва ця тривала доти, доки не втелющилися вони у самісінькі мочарі, що аж зачвиркало, а сламзик, зачувши воду, погнав ще прудкіше. Ноги грузнули у болото, застрягали, ковзали, сламзик невмолимо віддалявся, а коли води стало вище щиколоток, він пірнув собі та тільки за ним і забулькотіло. Куди він поплив, ніхто не встиг запримітити. Вирішили, що до потічка, який народжувався в мочарах і звивався вужакою, зникаючи далеко за обрієм. Понад потічком вони й рушили далі, а потічок усе розширювався та глибшав, а з води випірнали маленькі русалки і, зблиснувши лускою на сонці, зникали, заливаючись дзвінким реготом. Подорожні, натомившись, сіли на березі перекусити, повиймали з наплічників пушки з консервами та пляшки й пригостили нового знайомого. Чоловік розповів, що зветься Гицлем, бо такий у нього фах — лапати котів і собак. А де, як не на сміттярці можна було безборонно наловити тих приблуд? От він і заблукав, переслідуючи якогось спритного песика.

— Добре, що знав я щось про тих сламзиків. Дідусь мій не раз вповідали, про всіляку чудасію, яка тут розкошує. Проблукав я цілих чотири дні, а на п'ятий, — Гицель загнув пальця, — пустився яму копати. Шостого дня з вами зустрівся. І якраз щасливо склалося, що й сламзик мені попався і ви нагодилися, а то й не знаю, як я з ним із ями б вибирався. Пропав би, як собака в ярмарку.

— Еге, не знати, чи добре ще ми йдемо, — сказав Бумблякевич.

— А куди ж іще йти? — здивувався Цитрон. — Не було куди тій ковбасі чкуряти — тільки у потік. Десь-то він нас приведе.

Русалка, що досі сиділа собі сумирно за пазухою в Помідора, раптом вигулькнула і почала вимагати цитрину. Проте виявилося, що Помідор цитрини не прихопив. Русалка вчинила скандал та заверещала своїм писклявим голосочком так, що луна покотилася, а на той писк із потоку інші русалки відгукнулися, замахали руками, кличучи її до себе, і, заки Помідор допетрав, що діється, русалка вдарила хвостом, відбилася йому від грудей і шубовснула у потічок.

— Стій! Куди? — заверещав він, рвонувши за нею, але Цитрон схопив його за руку і повалив назад у траву. — Пустіть! Вона моя!

Але русалка вже плюскалася з подругами, забувши про Помідора.

— Чи ти здурів! — гримав Цитрон. — Там же багно! Підеш ракам на обід. Та коли правду казати, навіщо воно отаке марне тобі здалося? Вбилось у ріст, як заєць у хвіст — ні цицьки, ні пуцьки[114].

— Що ти тямиш? — обурився той. — Я кохаю її. Я нікуди не піду! Я буду сидіти й чекати на неї!

— Але ми не можемо сидіти біля тебе, — сказав Бумблякевич. — Ми мусимо йти.

— То йдіть! Я не рушуся звідси. Без неї у мене нема життя. О! Елі ілАна — руса ріЯна! Аля леліє — конча віліє! — затяг він, пригадуючи русалчин спів. — Я дочекаюся її. Я буду співати її пісню, і вона повернеться. Вона не може мене ось так покинути.

Гицель вилаявся:

— А бодай тебе підкинуло та гепнуло! Та за ким ти пропадаєш? Та я тобі зараз їх цебер наловлю!

І, схопивши пугу, спритно виловив якусь зелену русалку й витяг на берег. Цитрон визволив її з петлі і став з реготом тицяти Помідорові під ніс:

— О, глянь, яка краса! Дівка, як ягідка. Є і дюрка, і піндюрка, і зеленая коса. — Русалка билася йому в руках і пищала. — На, бери! Ця, бігме, ліпша за тамту. Може, ще навіть цілочка. Спробуй!

— Перестань! — істерично відбивався Помідор, а Бумблякевич з Гицлем аж лягали зо сміху. — Мені ніхто не потрібен! Я буду виглядати свою кохану.

— Тьху! Дурне! А з цею почварою що робити?

— Випусти, — сказав Бумблякевич. — Нам пора.

— Отак і випусти! Е ні, давно я не практикувався, — промовив Цитрон, хитро підморгнувши Помідорові, і стиснув русалку в долонях.

— Що ти робиш!? — злякався Помідор.

Та було вже пізно, русалка голосно луснула, пирснувши своїми темними соками, і розіллялася баюрою. Усе що по ній зосталося, — жменька луски і віхтик зеленого волосся. Цитрон понюхав руки і, скривившись, витер їх об траву.

— О-о-о-о! — застогнав, заридав потічок голосами русалок, що стали хором оплакувати свою посестру, ляскаючи хвостами.

— Що ти вчинив? — хапався за серце Помідор. — Тепер вона ніколи до мене не повернеться!

— Хто не повернеться? Каналізація? — засміявся Цитрон. — Гайда, хлопці! Ми йдемо далі. А ти доганяй.

3

Щойно сонце стало хилитися на захід, потік поволі перетворився на річку, але Морем і не пахло. У прозорій ріці сновигали пструги[115], висіли, мов пришпилені, підусти, а на самому дні ліниво ворушили вусами пихаті соми. З кожним кроком усе настирливіше став долинати до вух густий шум і гуркіт, який знову ж таки не нагадував Моря, але нагадував щось інше до розпачу знайоме — гомін міста.

— О Господи! — радісно заверещав Гицель. — Ми врятовані!

— Львів! — засміявся Цитрон. — А це, виходить, наша рідна Полтва? Гурра!

Той крик різонув Бумблякевича по серцю. Його одного охопив жах, він не хотів повертатися туди, звідки втік, де його ніхто не чекає.