Читати книгу - "Quo vadis"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вона ж, схиливши перед ним свою золоту голівку, відповіла:
– Повелителю, прийшов Антемій зі співаками й запитує, чи бажаєш його сьогодні слухати?
– Нехай зачекає. Заспіває нам за обідом гімн Аполлону! Навколо ще згарища та попіл, а ми слухатимемо гімн Аполлону! Присягаюся пафійськими гаями! Коли бачу тебе в цьому коському одязі, мені здається, що Афродіта прикрилася клаптиком неба і стоїть переді мною.
– О повелителю! – мовила Евніка.
– Іди до мене, Евніко, обійми мене міцно й дай мені вуста твої… Кохаєш мене?
– Не кохала б дужче самого Зевса.
Після цих слів припала вустами до його вуст, тремтячи від щастя в його обіймах.
Але за хвилину Петроній сказав:
– А якби нам довелося розлучитись?..
Евніка з жахом подивилася йому в вічі:
– Як це, повелителю?..
– Не лякайся!.. Бачиш, хто знає, чи не доведеться мені вирушити в далеку подорож.
– Візьми мене з собою…
Але Петроній, раптово змінивши предмет розмови, запитав:
– Скажи мені, чи на галявинах у саду ростуть асфоделі?
– У саду кипариси й галявини пожовкли від пожежі, з миртів осипалося листя, й весь сад стоїть, як мертвий.
– Весь Рим стоїть, як мертвий, а незабаром буде справжнім цвинтарем. Чи знаєш, що буде видано едикт проти християн і розпочнуться переслідування, під час яких загинуть тисячі людей?
– За що їх каратимуть, повелителю? Вони люди добрі й смирні.
– Саме за це.
– Тож їдьмо до моря. Твої божественні очі не люблять дивитися на кров.
– Добре, але тим часом хочу скупатися. Приходь до елеотезію змастити мені спину. Присягаюся поясом Кіприди! Ніколи ти ще не здавалася мені такою прекрасною. Накажу зробити тобі ванну у формі мушлі, й ти будеш у ній, як коштовна перлина… Приходь, Золотоволоса.
І пішов, а за годину вони обоє у вінках із троянд і з затуманеними пристрастю очима прилягли біля столу, заставленого золотим посудом. Прислуговували їм убрані амурами хлопчики, а вони, попиваючи вино з увитих плющем кубків, слухали гімн Аполлону, виконуваний під звуки арф співаками під орудою Антемія. Чи їх могло обходити, що навколо вілли стирчали зі згарищ комини будинків і що пориви вітру розносили попіл спаленого Рима! Почувалися щасливими й думали тільки про любов, яка перетворювала їхнє життя на божественний сон.
Та перш ніж гімн було доспівано, зайшов до зали раб, доглядач атрію.
– Володарю, – звернувся він до Петронія голосом, у якому бринів неспокій, – центуріон із загоном преторіанців стоїть перед брамою і, за наказом імператора, хоче бачитися з тобою.
Спів та звуки арф стихли. Неспокій передався всім присутнім, бо імператор у стосунках із друзями зазвичай не вдавався до послуг преторіанців, і прибуття їх, як на ті часи, не обіцяло нічого доброго. Лише Петроній не виявив ані найменшого хвилювання і як людина, що їй набридли часті запрошення, сказав:
– Могли б дати мені спокійно доїсти мій обід.
Після чого звернувся до раба, доглядача атрію:
– Впусти.
Раб зник за ширмою; за хвилину почулися важкі кроки, й до зали зайшов знайомий Петронію сотник у повному озброєнні, з залізним шоломом на голові.
– Шляхетний пане, – сказав, – ось лист від імператора.
Петроній простягнув ліниво свою білу руку, взяв табличку і, кинувши на неї погляд, оддав її в цілковитому спокої Евніці.
– Читатиме ввечері нову пісню з «Троїки», – мовив, – і запрошує мене.
– Маю тільки наказ оддати листа, – озвався сотник.
– Так. Не буде відповіді. Але, може, сотнику, відпочив би з нами та випив кратер вина?
– Дякую тобі, шляхетний пане. Кратер вина охоче вип'ю за твоє здоров'я, але відпочивати не можу, позаяк на службі.
– Чому це листа віддали тобі, а не прислали з рабом?
– Не знаю, пане. Може, тому, що послано мене в цей бік в іншій справі.
– Розумію, – сказав Петроній, – проти християн.
– Саме так, пане.
– Чи давно почали облаву?
– Деякі загони на Затибря послано ще до полудня.
Після цих слів сотник вихлюпнув із чаші трохи вина на честь Марса, потім випив її і сказав:
– Нехай боги пошлють тобі, пане, чого забажаєш.
– Візьми собі цей кратер, – сказав Петроній.
Після чого дав знак Антемію, щоб той завершив гімн Аполлону.
«Міднобородий починає гратися зі мною та з Вініцієм, – мовив собі, коли арфи озвалися знову. – Я вгадав його намір! Хотів мене настрахати, присилаючи запрошення з центуріоном. Увечері випитуватиме сотника, як я його прийняв. Ні, ні! Не втішишся, шкодлива, злостива і жорстока лялько.
Знаю, що не вибачиш образи, знаю, що загибелі не уникнути мені, та якщо сподіваєшся, що буду благально заглядати тобі у вічі, що побачиш на моєму обличчі страх і покору, то помиляєшся».
– Повелителю, імператор пише: «Приходьте, коли маєте бажання», – сказала Евніка. – Ти підеш?
– Я в чудовому настрої й можу слухати навіть його вірші, – відповів Петроній, – тож піду, тим паче, що Вініцій піти не може.
Після обіду та звичайної прогулянки віддався в руки рабинь-причісувальниць і рабинь, які вкладають складки тоги, і за годину, прекрасний, як бог, наказав нести себе на Палатин. Час був пізній, вечір тихий, теплий, місяць світив так яскраво, що раби-лампадарії, які йшли попереду нош, погасили смолоскипи. По вулицях і серед руїн вешталися напідпитку ватаги людей, у гірляндах із плюща та жимолості, з миртовими та лавровими галузками в руках, зламаними в саду імператора. Багато зерна та сподівання на великі ігри наповнювали веселістю серця римлян. Подекуди співано пісень, у яких прославлялася «божественна ніч» і любов, в інших місцях танцювали при світлі місяця; неодноразово рабам доводилося кричати, щоб дали дорогу для нош «шляхетного Петронія», і тоді натовп розступався з вигуками привітання на честь свого улюбленця.
Він же в цей час думав про Вініція й дивувався, що немає від того жодної вісточки. Петроній був епікурейцем та егоїстом, але спілкуючись то з Павлом із Тарса, то з Вініцієм і чуючи щодня про християн, трохи змінився, хоча сам про це не знав. Повіяв од них на нього якийсь вітер, що заніс у його душу незнані зерна. Поза власною особою почали його цікавити інші люди, до Вініція, зрештою, завше був прихильним, позаяк у дитинстві любив дуже його матір, а свою сестру, тепер же, взявши участь у його справах, стежив за ними з таким захопленням, ніби дивився на якусь трагедію.
Не втрачав надії, що Вініцій випередив преторіанців і втік із Лігією або, в гіршому разі, відбив її. Та хотів би мати певність, бо передбачав, що доведеться відповідати йому на різні запитання, до яких ліпше було б приготуватися.
Звелівши рабам зупинитися перед будинком
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Quo vadis», після закриття браузера.