Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

— Голос із машини говорив з акцентом, таким, як у твоїх ка-товаришів, стрільцю. Він сказав, що ми маємо прийти сюди, ми з Джеміном, а тут знайдемо двері, чоловіка і диво. Так ми і зробили.

— Хтось залишив вам вказівки, — замислено промовив Роланд, думаючи про Волтера. Чоловіка в чорному, який також залишив для них печиво, яке Едді назвав «Кіблеровим». Волтер був Флеґом, Флеґ був Мартеном, а Мартен… чи був він Мерліном, старим негідником-чаклуном з легенди? Щодо цього Роланд не мав певності. — І називав вас на імена?

— Ні, так далеко його знання не сягали. Він називав нас просто народом манні.

— Як ти гадаєш, звідки цей хтось знав, де саме залишати машину з голосом?

Хенчикові губи стислися.

— Чому ти вважаєш, що то була людина? Чому не бог, що говорив людським голосом? Чому не посланець Вищої Сили?

— Боги лишають сіґули. Машини — справа рук людських. — Роланд трохи помовчав. — Звісно, я кажу зі свого досвіду, батьку.

Хенчик зробив нетерплячий жест рукою, ніби просив Роланда не вдаватися до лестощів.

— Чи всі знали про те, що ви з другом ідете до печери, де знайшли говорющу машину?

Доволі похмуро Хенчик знизав плечима.

— Люди багато бачать. Деякі бачать, що відбувається за багато миль, через підзорні труби й біноклі. А ще є механічний чоловік. Він дуже багато бачить і вічно базікає з усіма, хто охочий його слухати.

Роланд прийняв це за ствердну відповідь. Він думав, що хтось знав про наближення отця Каллагена. І що після прибуття на околиці Кальї йому потрібна буде допомога.

— Наскільки широко були відчинені двері? — спитав стрілець.

— Це питання до Каллагена. Я обіцяв показати тобі це місце. І показав. Досить і цього.

— Коли ви його знайшли, він був притомний?

Настала нерішуча пауза. Потім:

— Ні. Лише бурмотів, як людина уві сні, коли їй сниться страхіття.

— Тоді він мені не допоможе. Адже так? Хенчику, ви просите помочі й оборони. Ти сказав це мені від імені всього свого клану. Тоді допоможіть ви мені! Допоможіть мені допомогти вам.

— Я не розумію, чим це поможе.

У справі Вовків, яка так тривожила цього старого й решту мешканців Кальї Брин Стерджис, ця інформація могла виявитися некорисною. Але Роланд мав інші турботи й потреби — важливіші справи, як любила казати Сюзанна. Він стояв і дивився на Хенчика, не знімаючи долоні з кришталевої ручки дверей.

— Вони були трохи прочинені, — нарешті здобувся на слова Хенчик. — Як і скринька. Лише трохи прочинені. Той, кого називають Старим, лежав лицем униз там. — Він показав на землю, всипану щебенем і кістками, на те місце, де були зараз Роландові ноги. — Скринька лежала біля його правої руки, відчинена от на стільки. — Хенчик показав великим пальцем і мізинцем відрізок у два дюйми. — А з неї лунали звуки каммен. Я вже чув їх раніше, але ще ніколи вони не були такими гучними. Від них мої очі заболіли й засльозилися. Джемін закричав і рушив до дверей. Руки Старого лежали розкинуті на землі, Джемін наступив на одну з них і навіть не помітив…

…Двері були лише прочинені, як і скринька, але з них лилося жахливе світло. Я багато подорожував, стрільцю, побував у різних часах і просторах, бачив інші двері й дірки в реальності — тодеш-такен, але такого світла не бачив ніколи. Воно було чорним, як уся пустка, що існувала від початку часів. Але водночас у ньому була ще й червона цятка.

— Око, — сказав Роланд.

— Око? Ти кажеш це серйозно?

— Я так думаю, — відповів Роланд. — Чорноту, яку ти бачив, навіює чорна Тринадцятка. А червоне — то, можливо, око Багряного короля.

— Хто він?

— Я не знаю. Знаю лишень, що він перебуває далеко на сході звідси, в Краї грому чи навіть за ним. Я думаю, що він може бути Вартовим Темної вежі. Можливо, він навіть вважає, що вона йому належить.

На Роландову згадку про Вежу старий закрив очі руками. То був знак глибинного релігійного страху.

— Що сталося далі, Хенчику? Скажи, прошу.

— Я простягнув руку, хотів було відтягти Джеміна від дверей, та потім згадав, як він наступив лежачому на руку підбором чобота, і не наважився. Подумав: «Хенчику, якщо ти це зробиш, він потягне тебе з собою». — Старий пильно подивився на Роланда. — Ти знаєш, що ми часто подорожуємо і дуже рідко чогось боїмося, бо довіряємо Вищій Силі. Але мені стало страшно, я злякався того світла і передзвону. — Він трохи помовчав. — Вони жахали мене. Досі я ніколи ні з ким не говорив про той день.

— Навіть з отцем Каллагеном?

Хенчик похитав головою.

— Він не заговорив до тебе, коли отямився?

— Він спитав, чи він мертвий. Я відповів, що коли так, то ми всі неживі.

— А що було з Джеміном?

— Помер за два роки по тому. — Хенчик постукав рукою по своїх грудях під чорною сорочкою. — Серце.

— Скільки років тому ви знайшли тут Каллагена?

Хенчик похитав головою, описуючи підборіддям широкі дуги, — той жест був настільки характерний для манні, що, напевно, його передавали у спадок.

— Стрільцю, я цього не знаю. Тому що час…

— Так, дрейфує, — нетерпляче обірвав Роланд. — Мене цікавить, що думаєш ти. Скільки років?

— Більш ніж п’ять, бо тепер у нього є церква й купа забобонних дурнів, які до неї ходять.

— Що ти зробив? Як урятував Джеміна?

— Упав на коліна й зачинив скриню. То було єдине, що спало мені на думку. Якби я завагався бодай на секунду, то загубився б, я цього певен, бо звідти лилося те саме чорне світло. Воно позбавляло мене сили… й розуму.

— Не сумніваюся, — похмуро мовив Роланд.

— Але я зробив усе швидко. І коли кришка скрині, клацнувши, зачинилася, двері захряслися. Джемін гатив у них кулаками, кричав і благав пустити його. А тоді зомлів. Я витяг його з печери. Обох їх витяг. Трохи полежавши на свіжому повітрі, обидва прийшли до тями. — Хенчик підняв руки й знову опустив, наче промовляючи: «От і все».

Роланд востаннє посмикав за ручку. Як і раніше, вона лишалася нерухомою. Але якщо принести кулю…

— Повертаймося, — сказав він. — Мені хотілося б встигнути до панотця ще до вечері. Тобто швидко зійти вниз до коней, а потім ще швидше їхати верхи.

Хенчик кивнув. Борода добре приховувала всі емоції, але Роландові здалося, що на його обличчі промайнуло полегшення від того, що вони вже йдуть. Та стрільцю й самому полегшало на душі. Врешті-решт, кому сподобається слухати звинувачувальні крики своїх небіжчиків матері й батька, що підносяться з