Читати книгу - "На лезі клинка"

Майорові Весту не пощастило: він сидів поряд із дикуном, але користався з цієї ситуації щонайкращим чином; ба, вони удвох навіть жваво розмовляли. Північанин несподівано зайшовся сміхом і так гупнув по столу своїм кулачищем, що аж келихи задзвеніли. Принаймні їм було весело на його вечірці, кисло подумав Джезаль, майже шкодуючи, що не сидить там разом із ними.

І все ж він знав, що хотів би колись стати важливою, впливовою людиною. Хотів би носити речі з купою хутра і важкий золотий ланцюг. Хотів би, щоб люди кланялися і плазували перед ним. Він вирішив це для себе дуже давно і, мабуть, воно досі було йому до душі. От тільки зблизька все це виглядало страшенно фальшиво і нудно. Він би з превеликою радістю був зараз наодинці з Арді, хоча вони й бачились лише минулого вечора. От у ній не було нічого нудного…

— …а я чув, що дикуни вже підступають до Остенхорма! — вигукнув хтось зліва від Джезаля. — Лорд-губернатор Мід збирає армію і присягнувся, що вижене їх з Енґлії!

— Ха, Мід? Цей чванливий старий довбень навіть пиріг з форми не витягне!

— Але на цих північних звірів його вистачить, га? Один гарний солдат Союзу вартий десяти з їхнього кодла…

Джезаль почув, як гамір раптом пронизав різкий голос Терез, такий гучний, що його, мабуть, було чути на іншому кінці зали:

— …звісно, я одружусь за наказом батька, але це не означає, що я повинна цьому радіти!

В ту мить Терез здавалася такою злою, що Джезаль би не здивувався, якби вона всадила свою вилку у кронпринцеве обличчя. Йому стало трохи легше на душі, коли він побачив, що не лише у нього проблеми з жінками.

— …о так, дивовижний виступ! Всі тільки про це й говорять, — не вгавав Варуз.

Джезаль засовався на стільці. Скільки триватиме ця маячня? Йому вже бракувало повітря. Він знову озирнув обличчя навпроти і зустрівся із поглядом Ґлокти, змарніле лице якого не покидав той самий похмурий, підозрілий вираз. Джезаль іще до сих пір не міг довго витримувати його погляд, навіть на власному святкуванні. Чим же він не догодив цьому проклятому каліці?

«Малий виродок. Він якось змахлював. Я точно знаю».

Ґлокта поволі перевів очі на стіл навпроти, зупинивши погляд на Баязі. Старий шахрай сидів собі, почуваючись досить затишно.

«Він теж був у цьому задіяний. Вони якось змахлювали, разом».

— Шановні пані та панове! — Коли лорд-камерґер підвівся, щоб звернутися до зали, гомін вщух. — Радий вітати вас від імені Його Величності на нашому скромному зібранні. — Сам король на мить заворушився, тупо роззирнувся навколо, кліпнув і знову заплющив очі. — Ми зібралися тут, звісно, на честь капітана Джезаля дан Лютара, який нещодавно поповнив найдобірніший почесний список: він став одним із тих фехтувальників, які здобули перемогу на літньому Турнірі.

Кілька людей підняли келихи, інші щось схвально забурмотіли.

— Я бачу, що серед присутніх сьогодні є чимало колишніх переможців, більшість з яких зараз займає високі посади: лорд-маршал Варуз, командир лицарів-вісників Валдіс, майор Вест, який тепер, звісно, є членом штабу маршала Бурра. Навіть я у свій час був переможцем Турніру.

Він усміхнувся і поглянув на своє гладке черевце.

— Але це було вже так давно.

Кімнатою прокотився стриманий смішок.

«Бачу, мене вирішили не згадувати. Не всі переможці варті заздрості, чи не так?»

— Переможці Турніру, — вів далі лорд-камерґер, — дуже часто досягали неабияких висот. Я сподіваюсь, зрештою, ми всі сподіваємось, що так само станеться і з нашим молодим товаришем, капітаном Лютаром.

«Я сподіваюсь, що цей малий верткий виродок зустріне стражденну смерть в Енґлії».

Але Ґлокта підняв свій келих разом з усіма іншими на честь цього пихатого дурня, поки Лютар сидів собі і насолоджувався кожною миттю цього видовища.

«Подумати тільки, що колись, після перемоги на Турнірі, я сидів на тому самому кріслі. Всі аплодували, заздрили і плескали мене по плечі. Інші люди були вдягнені у пишні шати, інші обличчя пітніли від спеки, але врешті мало що змінилось. Чи була моя посмішка менш самовдоволеною? Звісно, ні. Якщо на те пішло, то я був навіть гіршим. Але, принаймні, я заслужив своє місце за столом».

Лорд Хофф так захопився, що пив доти, поки не осушив кубок, після чого поставив його на стіл і облизав губи.

— А тепер, поки не подали страв, хочу запрезентувати вам невеличкий сюрприз, який підготував мій колега, архілектор Сульт, на честь ще одного з наших гостей. Сподіваюся, він вас усіх розважить.

І лорд-камерґер важко опустився на стілець, простягаючи порожній кубок, щоб йому налили ще вина.

Ґлокта зиркнув на Сульта.

«Сюрприз, від архілектора? Когось чекають неприємності».

Масивна червона завіса сцени поволі розсунулась, явивши старого, котрий лежав на підлозі у білому, але вже закривавленому вбранні. Велике полотно позаду зображало ліс під зоряним небом. Це нагадало Ґлокті про досить неприємний розпис у круглій кімнаті. Кімнаті під занедбаним маєтком Северарда біля доків.

З-за куліс з’явився другий старий: високий, стрункий чоловік з дивовижно гарними, різкими рисами обличчя. Його голова була вибрита наголо, і хоча він відростив коротку сиву бороду, проте Ґлокта вмить його впізнав.

«Йосив Лестек, один із найшанованіших акторів міста».

Він вдавано здригнувся, помітивши кривавий труп.

— О-о-о! — заголосив старий, розкинувши руки в боки, по-акторському зображаючи потрясіння і відчай. Він мав дійсно потужний голос, такий гучний, що ледь не двигтіли крокви. Впевнений, що оволодів цілковитою увагою аудиторії, Лестек, розмахуючи руками, почав декламувати свої рядки, а його обличчя сповнили уявні пристрасті.

І от нещастя: майстер Джувенс вмер,

І миру нам не знати відтепер.

Канедіас — і зрадник, і убивця,

І смерть ота — смерть не лише провидця,

А цілої епохи.

Старий актор задер голову, і Ґлокта побачив, як у його очах зблиснули сльози.

«Гарний трюк — плакати з необхідності».

По його щоці скотилася одинока сльоза. Публіка сиділа як зачарована. Він знову обернувся до тіла.

Щоби на брата інший брат повстав?! —

Гріха такого світ іще не знав.

Хай небеса одвічна ніч накриє,

Земля розступиться і гріх залиє

Вогнем пекельним!

Він впав навколішки і почав бити себе в старечі груди.