Читати книгу - "Аутсайдер"

Джек хитким підтюпцем рушив униз стежкою, стискаючи дуло «вінчестера» й використовуючи гвинтівку як тростину. Удруге він упав, коли ліва нога ковзнула на щебені, а набрякла права запульсувала ще дужче й не втримала балансу. Штанина тріснула та порвалася за третім падінням, показавши плоть, що вже набувала некротичного чорно-пурпурового кольору. Джек учепився за каміння й знову став на ноги. Обличчя набрякало, його заливав піт. Госкінз був практично певен, що помре тут, на цьому Богом забутому клаптику землі з камінням і бур’яном, та хай йому трясця, якщо він піде на той світ сам-один.

  16

Пригнувши голови й зігнувшись навпіл, Ралф і Голлі побігли побічною дорогою. На вершечку першого пагорба вони зупинились, щоб віддихатися. Ліворуч унизу виднілося коло благеньких туристичних хатинок. Праворуч розташувалася довга будівля, мабуть, склад для обладнання й провіанту в ті часи, коли Мерісвіллська діра ще була чинним закладом. Біля будівлі стояв пікап. Ралф на нього глянув, одвів погляд, а тоді різко крутнув голову назад.

— Господи Боже мій.

— Що? Що?

— Не дивно, що він мене знає. Це автівка Джека Госкінза.

— Госкінза? Того іншого детектива з Флінт-Сіті?

— Саме так.

— А чого він… — Голлі так рвучко замотала головою, що пасма розкуйовдились. — Байдуже. Обстріл припинився, а це, певно, значить, що він уже спускається. Треба йти.

— Може, його Юн поцілив, — припустив Ралф, і коли Голлі недовірливо на нього глянула, додав: — Добре, окей.

Вони хутко пробігли повз складське приміщення. За рогом починалась іще одна стежка, що теж здіймалася пагорбом, тільки з іншого боку.

— Я піду перший, — сказав Ралф. — Бо з нас двох я тут озброєний.

Голлі не стала сперечатися.

Підцюпцем вони рушили вгору. Вузька стежка звивалась і завертала. Під підошвами ковзав і шурхотів щебінь, наче грозився скинути їх зі стежки. За дві-три хвилини підйому Ралф почув гуркіт і стукіт каміння, що долинали десь згори. Госкінз і справді йшов їм назустріч.

Вони оминули здиблений пласт гірської породи: Ралф — із «глоком» напоготів, Голлі — позаду нього по праву руку. Наступні п’ятдесят футів [258] дороги пролягали навпростець. Шурхіт від спуску Госкінза став гучніший, але через безладно розкидані валуни було неможливо визначити, на якому саме він етапі.

— Де ця клята стежка, що веде до чорного входу? — спитав Ралф. — Він наближається. Це вже дуже нагадує гру «Хто зверне перший?», як у тому фільмі з Джеймсом Діном.

— Так, «Бунтівник без причини». Не знаю, та вже недалеко має бути.

— Якщо ми з ним стикнемося до того, як зійдемо з Цент­ральної вулиці, то стрілянини не минути. І рикошету. Щойно ти його побачиш, то кида…

Голлі поштурхала його в спину.

— Якщо ми перші доберемося до стежки, то ніякої стрілянини не буде і мені не доведеться нікуди тікати. Ходімо!

Ралф побіг прямим відрізком дороги, примовляючи до себе, що це відкрилось друге дихання. Неправда, але треба мислити позитивно.

Голлі мчала за ним і поплескувала його по плечу — чи то щоб підігнати, чи то щоб дати знати, що вона поруч. Вони дісталися наступного повороту стежки. Ралф глянув за ріг, очікуючи зазирнути в дуло Госкінзової гвинтівки. Дула він не побачив, та побачив дерев’я­ний вказівник із вицвілим портретом вождя Ахіґи.

— Ходімо, — сказав Ралф. — Хутко.

Вони побігли до вказівника, і тепер Ралф уже чув, як стрілець хапає ротом повітря десь геть близько. Мов від плачу захлинається. Затуркотіло каміння, почувся болісний крик. Схоже, Госкінз упав.

«От і добре! Так і лежи!»

Та потім перестук і ковзні, нестійкі кроки відновились. Зовсім поруч. І стали наближатися. Ралф схопив Голлі й штовхнув її на стежку Ахіґи. Піт заливав її маленьке обличчя. Вона міцно стисла губи та якомога глибше засунула руки в кишені піджака, що тепер уже був припорошений кам’яним пилом і заляпаний кров’ю.

Ралф притулив до губ палець. Голлі кивнула. Він став за вказівником. Від гарячої техаської спеки дошки трохи всохли, і Ралф зазирнув в одну зі шпарин. У полі зору, шкутильгаючи, з’явився Госкінз. Ралф спершу вирішив, що Юну пощастило і він таки зумів всадити в нього кулю, та це ніяк не пояснювало порепаних штанів і гротескно набряклої правої ноги. «Не дивно, що він упав», — подумав Ралф. Вражало те, що він узагалі зміг так далеко спуститися з тією ногою. При собі він так само мав гвинтівку, з якої вбив Ґолда і Пеллі, та тепер використовував її як тростину й пальці тримав далеко від спускового гачка. Ралф навіть був не певен, чи Госкінз узагалі зараз здатен щось поцілити, хоч і зблизька. Бо руки збіса тремтіли. Почервонілі очі мов ввали­лися в очні западини. Кам’яний пил перетворив його обличчя на маску театру кабукі, але там, де проклали собі дорогу потічки поту, проглядалася шкіра — червона, наче від якоїсь страшної висипки.

Ралф вийшов з-за вказівника, тримаючи обома руками «глок».

— Ані руш, Джеку, і відпусти гвинтівку.

Джек послизнувся, перечепився та зупинився за три­дцять футів [259], але так само тримав гвинтівку за дуло. Не ідеальний варіант, але цим Ралф не дуже переймався. Щойно Госкінз почне піднімати зброю, його життя скінчиться.

— Вас тут не має бути, — сказав Джек. — Як говорив мій старий дідо, ти тупим народився чи вже став?

— Не маю бажання слухати цю срань. Ти вбив двох чоловіків й одного поранив. Підстрелив їх із засідки.

— Їм не слід було сюди приїжджати, — сказав Джек, — але оскільки приїхали, то й отримали по заслузі за те, що втрутилися в справу, яка їх не обходила.

— І в чому саме полягає ця справа, містере Госкінз? — спитала Голлі.

Госкінз посміхнувся — губи тріснули і вкрились маленькими краплями крові.

— Чоловік із Татухами. Я думаю, ти сама в курсі. Сучка докучлива.

— Окей, тепер ти трохи виговорився, — сказав Ралф, — тож поклади гвинтівку. Ти й так уже нею наробив багато лиха. Просто відпусти. Якщо нахилишся, то впадеш облич­чям на землю. Це тебе змія так покусала?

— Змія — це так, на додачу. Ти мусиш піти звідси, Ралфе. Ви обоє маєте піти. Інакше він отруїть вас так само, як і мене. Прислухайся до поради, як стане глузду.

Голлі зробила крок до Джека.

— Як він вас отруїв? — спитала вона.

Ралф застережливо взяв її за руку.

— Просто торкнувся. Зашийка. Цього вистачило, — Джек із млявим подивом похитав головою. — Там, у сараї в тауншипі Кеннінґ, — його голос підвищився, затремтів від люті. — Куди ти мене послав!

Ралф похитав головою у відповідь.

— Джеку, то, певно, був наш голова. Я про це нічого не знав. І я не збираюся повторювати, щоб ти опустив гвинтівку. Годі вже.

Джек замислився… чи так тільки здавалося. Тоді повільно звів гвинтівку, перебираючи руками по дулу